Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

Слімане, що ти воюєш у північних горах проти невірних гяурів — хай їх диявол забере до найглибшого пекла, — а ти, значить, нападаєш на високоповажних і благочестивих учених, старість яких віддана під охорону цих хоробрих людей! Тож відколи твої злодійкуваті родичі стали найманцями в мерабетинців?

Зухвалий розбійник від люті не міг навіть глянути на молодого Бу Руба й лише ущипливо сказав:

— Гей, гей! Загарбник ватагової посади в Гассі Бу Руба, пес Мухаммед-ель-Ріассі, купив у цих хитрющих мулл підтримку проти нашого старенького шановного родича, шейха Мірзи, й тепер хоче сплатити свій борг вашою нерозважливою кров'ю? Гарний племінничок, який перед смертельним ворогом називає свого дядька ватагом розбійників і відлучає його від віри!

Але на обличчях кель-ові, які чули цю розмову, розбійник помітив розчарування. Кель-ові зрозуміли, що йдеться не про небезпеку, яка начебто загрожує мерабе-тинцям, а про те, щоб захопити обох стареньких як спільників нового шейха й примусити їх знову оголосити Мірзу ватагом та допомогти Сліманові погріти на цьому руки.

— Я зараз поїду по посла мокаддема ордену Теджаджна, і той особисто розповість вам, на яку небезпеку ви наражаєтесь, ви, що визнаєте анісламізм! Побачите, я так і зроблю! — розбійник метнувся до свого верблюда, скочив у сідло, продемонструвавши неабияку спритність.

Минула година гнітючого напруження, минула й друга, сповнена ще гнітючішого мовчання. Нарешті вдалині з'явилося, мабуть, вершників сто. Коли вони зупинилися на скелястому пагорбі, від них відокремилося двоє дуже дивних верхівців.

Гасан протер очі, а Карембу стиха скрикнув. Бабула збентежено ущипнув себе, аби впевнитися, що він не спить. Майстер з вулиці гаптарів у Тріполі-ель-Акса, Махмуд Алі, поважно клусав до табору обіч розбійника Слімана. Так, це був Махмуд Алі!

Гасан схопив Карембу та Бабулу й потяг їх за намет.

Верхівці зупинилися. Гаптар із Тріполі, у розкішному пурпурному халаті й у велетенському зеленому тюрбані хаджі, милостиво дозволив Сліманові, щоб той допоміг йому злізти з верблюда, і, взявши коштовну паличку, погордливо запитав:

— Де ті нещасні, яким треба почути спасенні слова нашого милостивого Хаджі-Алі-бен-ель-Хаджа-Айсса?

— Спасенні слова, сіді, це ті слова, які були записані в священну книгу Коран, — гнівно проказав Захаріаш.

— Я шериф Махмуд Алі-ефенді, — докірливо відповів розгніваному старому колишній вуличний борець. — Тобі відомо, мулло, що я прийшов як посол великого мокаддема святого ордену Теджаджна, чи, може, тебе досі про це не повідомили?..

— Махмуд Алі-ефенді, — сказав старий професор найдавнішого університету ісламу, — такого імені немає в славнозвісному кодексі нащадків пророка Мухаммеда. А яке ім'я в твоєї побожної родини, сіді?

Надимаючись од злості, Махмуд Алі якусь мить пильно дивився на свого величного супротивника й міркував. Потім ввічливо промовив:

— Ви, вчені професори, дуже цікаві, й тому я тебе зараз заспокою. Ім'я це я взяв собі,' бо я насправді — Мухаммед-ель-Баккай[52].

— Я знаю двоє з тих найславетніших імен нащадків святого шерифа Сіді-Окби-бен-Нафі бен абд Кайс Нафа ель Фігрі. Котре з них належить тобі, шановний шерифе тімбуктський? Ти син чи племінник великого марабута з Тімбукту?

— Племінник, — відповів шахрай з ледь помітною полегкістю.

— То відколи ж ти вже не живеш у Аїрі, шерифе? Тільки вчора мені про тебе довго розповідав Сіді-Абд-ель-Малік, ватаг гафли. Може, ти повертаєшся в Агадес до султанового двору? Тоді ти міг би скористатися з нагоди й з послуг цих побожних кель-ові, пристрасних прихильників учення мерабетинців, до якого останнім часом, мабуть, прихилилася висока школа твого великого дядька…

То була несподівана спритність, з якою старий учений викрив шахрая.

— Згідно з наказом згори я мушу вводити в оману звичайну людську цікавість. Твій ватаг із Агадеса, певно, засвідчить, що я не племінник, а…

— Син великого марабута! То ще раз вітаю тебе, шерифе! Я також поспішаю через Тімассанін до Іделес. То, може, ти як верховний третейський суддя збираєшся відвідати імананів? Тоді ми бодай частину путі могли б проїхати вкупі, і я заздалегідь тішуся з цього.

На це негідник глухо відказав:

— Про все це ми ще поговоримо з тобою… Але хто ти?

— Я Сіді-Ідрісі-аш-шериф Абу-Абдаллах-Мухаммед-Захаріаш, — просто відповів марабут Захаріаш, — професор найстарішої вищої школи ісламу.

— Як? Шериф? Ідрісі?! Онук халіфів «золотого віку» тепер занепалої західної держави?! — скрикнув зблідлий ватаг шаанбів і впав перед старим на землю, цілуючи порох, у якому лишилися сліди марабутових ніг.

— Ідрісі! Хіба це можливо! — закричали зачудовані родичі молодого шейха з Гассі Бу Руба й попадали долілиць.

Слідом за ними впали геть усі, навіть ті, хто вже стільки днів переслідували гафлу.

Хлопці вийшли з-за намету, щоб схопити злочинця, але по Махмудові Алі тільки смуга пролягла. Поки хлопці серед сум'яття довели пошитому в дурні шаанбському шейхові Сліманові, що того негідника треба будь-що схопити, Махмуд Алі зник.

Ватаг Сліман гримнув на своїх охоплених жахом людей і помчав, здіймаючи хмари куряви.

Вночі він повернувся. Сліди верблюдиці Махмуда Алі загубилися на Гранітній рівнині.

А гафла, зазнавши таких знегод, після дводенного перепочинку рушила далі. Тепер починався похід справжньою пустелею, страхітливим і небезпечним садом пісків, грізним своїм мовчанням.

Мандрівники вступили до проклятих гірських хребтів Великого Східного Ергу.

12

У МОНАСТИРІ ТІМАССАНІН

імассанін лежить на південному схилі плоскогір’я Тінгерт, і, щоб дістатися до нього, треба проїхати двісті кілометрів страхітливим Східним Ергом, справжнім океаном піщаних барханів. За десять ночей подорожування мандрівник матиме лише кілька ковтків теплої лужної води з двох скудних колодязів. На площі дванадцять мільйонів гектарів джерел більше немає.

Тімассанін — це оаза із славнозвісним монастирем, єдиним на пустельних розлогах, що розкинулися на три мільйони квадратних кілометрів. На тих розлогах, де живуть і випасають свої стада туареги.

Хто хоч раз подолає у верблюжому сідлі відстань, що відокремлює сахарську північ од сахарського півдня, той має бути не тільки чудовий верхівець, але й людина залізної волі.

Марабут Захаріаш подолав знегоди цієї виснажливої подорожі тільки завдяки дивовижній силі волі. Його троє юних супутників, хоч і смертельно втомлені, проте живі й здорові, теж опинився в тінявих альтанках тімассанінської завії[53], радіючи, що цією неймовірно важкою подорожжю успішно склали іспит на зрілість.

Марабут зважився на цю далеку путь, щоб відвідати ігумена другого монастиря могутнього ордену Теджаджна, молодого й мудрого марабута Сі-Утмана, і за його допомогою вплинути на темассінського великого ігумена ордену Теджаджна, Сіді-ель-Хадж-Алі-бен-ель-Хадж-Айсса.

Тімассанінський марабут Сі-Утман оддав належну шану колись уславленому професорові азгарського університету, але під час конфіденційної розмови натякнув, щоб марабут Захаріаш не витрачав марно сили:

— Коли сказати тобі святу правду, то я сиджу тут тільки як