Аркадій Григорович Адамов - Зашморг

я звідси вийду живий, вам хана. Це — перше. Друге, якщо живий не вийду, вам теж хана, тому що я декому в санаторії сказав, що йду з Мотькою до тебе. Це два. А трете — я служив у десантних військах. Це тобі що-небудь говорить? Ні? А вам, хлопчики?

Костя розуміє, що я не жартую. Очі його стають божевільними, збуджено посмикуються тоненькі чорні вусики, і він знущальницьким тоном каже, явно бахвалячись перед своїми:

— Не лякай нас, дитинко. Не таких ми коротили. А тебе сам бог велів підкоротити. Ха, десантник знайшовся. Ну, гаразд, давай заначку і залишайся у штанях.

— Немає заначки.

— Ах, немає…

Я цю публіку знаю. Костя бахвалиться не випадково. І на зовнішній ефект теж б'є не випадково. Це найпевніший засіб зміцнити авторитет у такій компанії, затиснути всіх у кулак і вселити страх. І тут усі засоби бувають добрі. Що ж, ефект то ефект!

Я підхоплююсь так спритно, що всі в першу мить завмирають на місці. Костя прийомів не знає. Враз перекинутий мною, він летить головою вперед і, мов торпеда, з грюкотом врізається у стіну, а ніж його вже у моїй руці. Я відступаю до шафи і оглядаю заціпенілу компанію.

— Оце да-а!.. — вимовляє нарешті один із хлопців. — Фінт вухами.

— Ех, кипить твоє молоко, — підхоплює Мотька, ляпаючи себе по худих стегнах. — Ну, дає дієтик! Не чухайся, Маруся, у строю!

— У десантах, там вчать, — додає поважливо третій.

Ніхто з них не збирається на мене нападати. Настрій змінився, і запановує миролюбність.

Костя, постогнуючи, намагається підвестися з підлоги, але руки у нього підламуються.

Я перший подаю йому допомогу. Я не манірюсь. Мені треба ще з ним погомоніти. Якийсь невиразний, незрозумілий неспокій усе дужче охоплює мене.

— Усім налити, — наказує Костя, ледве сідаючи до столу. — Всім випити. Мир і дружба. Ну, чого баньки витріщили?

— Тебе живим бачимо, — ображено каже хтось із хлопців.

Ми випиваємо, і на знак повного примирення Костя, прокульгавши до сусідньої кімнати, виносить звідти новенькі закордонні джинси. Він акуратно ставить їх на підлогу, демонструючи їхню неабияку якість. І всі починають голосно, навперебій обговорювати їх.

Я вже збираюся сховати назад до кишені витягнуті звідти свої речі, як раптом Костя помічає фотографію, яка стирчить із записника. Я, до речі, зумисне покрутив зараз книжку у руках, перш ніж запхати її до кишені. І Костя, зацікавившись, каже:

— Ану покажи.

Я простягаю йому фотографію. Він з цікавістю, але без будь-якого хвилювання і переляку розглядає її. Двоє хлопців, підхопившись, теж тягнуть до неї шиї. Один з них тицяє пальцем і здивовано вигукує:

— Диви, Косько, ти!..

— Ага. Я, — гордовито погоджується Костя і запитує мене: — Де добув?

— А! — махаю я рукою. — Дружок минулого року тут відпочиває. Ну й надіслав. Ось цей, — навмання показую на одного з хлопців, знятих біля Кості.

— Цей? — пожвавлюється Костя. — Ха! Ну, як він, одружився?

— А чого йому одружуватися? — обережно відповідаю я.

Костя насмішкувато посміхається.

— Ха! Не знаєш? Та він через неї чи то топитися, чи то стрілитися збирався, ханурик.

— Через кого?

— Та через кого, через цю дівку! — задоволено вигукує Костя, показуючи пальцем на Віру.

— Через неї?! — не вірячи своїм вухам, перепитую я. — Ти часом не збожеволів?

— Я? Та кого хочеш спитай! Я його так і називав: Пашка-псих. Що я, не пам'ятаю! Правду тобі кажу. Особливо психував він, коли ця дівка на два дні із санаторію змилася, у справах нібито.

Але я не можу опам'ятатися від подиву. Значить, Катря помилилася? І Костя мені зовсім не потрібен? А потрібен зовсім не відомий мені Пашка?

— … І з Толькою, який тоді її повіз на своєму газику, Пашка битися хотів. Та я стримав його. Только — мій кореш.

— Чи це не той Анатолій, що у санаторії працює? — запитую я, хоч ні про якого Толю раніше не чув.

— Ні, Толька — шофер, у колгоспі працює; хоч він часто у хлопців у котельній санаторію огинається. Вони йому запчастини дістають.

Отже, на мене чекає новий розшук. Павло — ось хто, виявляється, залицявся до Віри, а зовсім не Костя. Втім, поки що треба розшукати Анатолія.

Третій день підряд я спостерігаю за машинами, — які з'являються біля санаторію. От і зараз після обіду я сходжу у садок.

У цей момент через дальню браму хвацько вкочується старенький газик, брязкаючи всіма своїми металевими суглобами, звискує гальмами і рвучко, «на всьому скаку» завмирає біля дверей до котельної.

З газика вистрибує хлопчина, щосили грюкає дверцятами і, оминувши машину, ховається у чорному отворі дверей.

Я неквапливо перетинаю садок і йду прямо у котельню. Опустившись лункими залізними сходами у задушну темряву підвалу, починаю орієнтуватися по голосах, які долітають до мене з глибини коридора, і, поволі, витягнувши вперед руки, пробираюсь у той бік. Я штовхаю двері і заглядаю до котельної. Ну й спекота ж там! Двоє хлопців без сорочок, замащені вугіллям. Це, звичайно, місцеві. А третій — приїжджий. Він у шкіряній куртці на «блискавці», з кепкою в руці. Усі троє мовчки дивляться на мене.

— Привіт, — кажу я. — Ти Анатолій?

— Ну, я, — насторожено відповідає хлопець у шкіряній куртці.

— Поговорити треба. Вийди у двір.

— А ти хто?

— Хто, хто, — грубувато відповідаю я. — Вийди, кажу. Тут не продихнеш. Чого боїшся?

— Дуже мені треба боятися, — сердито бурчить Анатолій. — Зараз вийду. Йди до машини.

Тими ж залізними гримотливими сходами я вибираюся на подвір'я і тут переконуюсь, що знову ллє дощ. Не роздумуючи, залізаю у машину і починаю чекати. За хвилину крізь потоки дощу за вітровим склом я помічаю, як у отворі дверей котельної з'являється довгов'яза постать у чорній шкіряній куртці та пожмаканій кепці. Анатолій озирається і, певно, помічає мене в машині. За два стрибки він опинився біля дверцят, щосили шарпає їх на себе і падає на сидіння, ухопившись руками за кермо.

Тепер я можу роздивитися його краще. У нього округле обличчя з кирпатим носом, густі суворі брови та похмурі очі. Одне слово, хлопець рішучий, ініціативний і спритний, як, втім, усі водії. Зараз він дивиться на мене підозріло й незадоволено запитує:

— Ну, чого тобі?

— Толь, ти пам'ятаєш Віру? — у свою чергу, але цілком миролюбно, навіть дружньо запитую я його. — Минулого літа сюди з Москви приїздила. Ти ще у колгосп до себе її возив.

— Чого ж не пам'ятаю? Пам'ятаю, — спокійно відповідає Анатолій, і з його голосу зникає настороженість.

— Пізніше ти її бачив?

— Ні, — зітхає Анатолій і лізе до кишені куртки