Френсіс Ходжсон Бернетт - Таємний сад

— Але досі ти не любив прогулянок.

— Коли був сам, то не любив, — відповів Колін, — а з Мері залюбки піду.

— І з доглядальницею, звісно, — докинув лікар Крейвен.

— Ніякої доглядальниці! — владно заявив Колін, і перед очима Мері знову постав маленький раджа, з ніг до голови всіяний діямантами, смарагдами і перлами, оточений слугами, що кланялися йому, слухняно виконуючи накази свого повелителя… — Мері найліпше вміє про мене піклуватися. Коли вона зі мною, мені добре. От і вночі: Мері прийшла, заспокоїла мене — і я заснув. І є ще один хлопець — він вивезе мій візок у сад. Більше нікого не треба.

Хоча, з одного боку, лікар Крейвен радо успадкував би Мізелтвейт, а з другого — він таки не був якимсь душогубом, котрий бажав звести зі світа рідного небожа. Звісно, цей істеричний свавільний хлопчисько ні в кого у маєтку не викликав симпатії, але і навмисне наражати його на небезпеку лікар зовсім не мав наміру. Тому чоловік занепокоївся і став розпитувати:

— Коліне, якщо вже збираєшся гуляти надворі, та ще після такого нападу, то я мушу впевнитися, що з тобою буде все гаразд. Що це за хлопчина? Як його звати? Чи він вміє поводитися з візком?

— Це Дікен, — раптом озвалася Мері.

Дівчинці здавалося: кожен, хто бодай раз переїжджав через пустище, повинен знати Дікена. І вона мала слушність. Коли лиш Мері вимовила його ім’я, заклопотане обличчя лікаря Крейвена просвітліло.

— А-а, — проказав він, усміхаючись. — Ну, якщо Дікен, то ти у повній безпеці. Він сильний як лошак і візок для нього — ніщо.

— І надійний, — додала Мері. — То найнадійніший хлопака в цілім Йоркширськім графстві, ая’.

Дівчинка навіть не помітила, що при імені Дікена знову перейшла на йоркширську говірку. Лікаря Крейвена це розвеселило не менше, ніж перед тим Коліна.

— То Дікен тебе навчив? — спитав він, усміхнувшись.

— Ага. І Марта. Спершу для мене це було як французька — мало що розуміла. А тепер уже трохи вмію говорити, — вже приязніше відповіла йому Мері. — Знаєте, в Індії також багато діялектів, і дехто з англійців старається їх вивчити. Мені подобається йоркширська говірка, та й Коліну також.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв її лікар, — якщо подобається, то що тут скажеш. Коліне, ти пив уночі бром? — спитав він хлопця.

— Ні, — відповів Колін. — Для чого? Я вперше заснув сам. Тобто не сам, а після того, як Мері порозмовляла зі мною. Вона тихенько розповідала, що діється навесні у саду, як оживають квіти, дерева. Я й незчувся як заснув.

Лікар Крейвен ще більше здивувався. Після нападів у Коліна завжди були проблеми зі сном, а тут хлопець заснув без ліків?

— Ну що ж, якщо ти заспокоївся тільки від розповіді про сад, тоді тобі справді стало ліпше, — поволі вимовив лікар Крейвен, спантеличено позираючи на Мері. Дівчинка зараз не брала участі у розмові: тихцем сиділа собі, втупившись у підлогу. — Але все одно, пам’ятай…

— Не хочу я нічого пам’ятати, — рішуче перебив його Колін. — Знаєте, лікарю, коли лежиш ото цілими днями, а тобі увесь час нагадують, який ти хворий і чого тобі не можна, то і справді всякі болячки чіпляються. А ось із Мері мені нарешті вдалося про все це забути. Тому й почуваюся ліпше!

Більше лікар Крейвен не мав тут що робити. Хлопець явно не потребував його допомоги. Зазвичай після таких нападів Колін ще довго не міг прийти до себе і лікарю доводилося по пів дня висиджувати біля нього, призначати нові ліки, заспокоювати. А тут… Диво та й годі.

У бібліотеці лікар застав місіс Медлок. Здавалося, жінка тільки й чекала на нього, аби поговорити.

— Ну як, сер? — спитала вона.

— Нема що казати, хлопець у дуже доброму стані, — збираючись з думками, відповів лікар. — Якби ви мені не сказали, то я б і не здогадався, що в нього вночі була істерика.

— Гм, сер, вчора по дорозі до Твейту я зайшла була до Сюзан Совербі, — взялася розповідати місіс Медлок. — Ми собі троха посиділи, побалакали, як все. Я розказувала про Мері, що ся не слухає, що скрізь никає. І вона мені каже: «Слухай, Capo, не тре’ нарікати на неї. А хто її вчив ся слухати чи бути чемною? Вона ніколи не мала від кого ся вчити. Але то дитина, то чо’ ся дивувати, що шукає за Коліном? Буде мати з ким ся бавити!» Отак мені сказала, сер. Знаєте, ми давно ся знаєм, Сюзан Совербі і я, ще зі школи, і вона все скаже щось мудре.

— Так-так, я також її добре знаю, — пожвавився лікар Крейвен. — Вона не раз доглядала моїх хворих. Такої розважливої і відповідальної жінки ще треба пошукати. Як вона залишалася біля хворого, то я був спокійний: вона все допильнує, все виконає як належить.

Місіс Медлок задоволено посміхнулася. Вона явно пишалася своєю дружбою із Сюзан Совербі.

— А знаєте, сер, як Сюзан втихомирювала своїх дітей, як ті раз щось не поділили між собою? — спитала місіс Медлок. — То слухайте. Вона зібрала їх коло себе та й каже: «Діти, як я була така як ви і ходила до школи, то наш учитель географії сказав нам, що земля подібна на помаранчу. Як у помаранчі є соковиті дольки і гіркі зернятка, так на землі є гори і долини, моря і пустелі. І так само як люди діляться помаранчевими дольками, так само й земля поділена між народами. І як помаранча, поки вона ціла, то нічия, так само і земля не належить нікому. Вона спільна». Сер, нам було тоді по десять років і ми то добре запам’ятали: поки помаранча ціла — вона нічия, — похитала головою економка. — Аби її з’їсти, тре’ поділити. Так і ті наші діти — як ся навчили ділити і бавити разом, то вилюдніли.

— Мудро сказала, — визнав лікар Крейвен, вбираючи пальто.

— Що є — то є, — гордо підсумувала місіс Медлок. — Знаєте, сер, я їй часом кажу: «Ох, Сюзан, якби ти жила в місті і вміла говорити по-вченому, а не тілько по-йоркширському, то тебе би всі джентльмени і леді слухали, бо ти мудра жінка».

Вночі Колін спав дуже добре. Зранку розплющив очі — і посміхнувся, дивлячись у вікно. А тоді з насолодою потягнувся в ліжку. Хлопець почувався так, ніби з нього звалився страшний тягар. Якби тут був лікар Крейвен, то він, мабуть, пояснив би, що нерви у Коліна