Елізабет Костова - Викрадачі

Нагорі не було дверей, усе горище я побачила ще з передостанньої сходинки. Зі стелі звішувалися дві лампочки, обидві залишилися ввімкненими. Крізь засклене віконце видно було бліде світло похмурого дня. На канапі спав Роберт, одна рука звісилася на підлогу, долоня вивернулася — так витончено, мов на полотнах у стилі бароко, — обличчям він зарився в подушки. Поглянула на годинник — одинадцята тридцять п’ять. Що ж, напевно, він працював до світанку. Мольберт стояв, повернутий у протилежний від мене бік, а запах фарб був ще досить сильний. Мене занудило, немов я раптом повернулася в перші три місяці вагітності, коли постійно непокоїв шлунок, тому я пошкандибала сходами вниз. У кухні на столі залишила Роберту записку, щоб він зателефонував на кафедру, поснідала й вирушила на прогулянку з Бріджит, моєю подругою. Вона теж була вагітна, вже вдруге, але живіт у неї на той час був не такий великий, як мій. Ми давно домовилися, що ходитимемо пішки не менше трьох кілометрів на день.

Коли повернулась додому, на столі були залишки Робертового сніданку, а записка зникла. Він подзвонив мені й повідомив, що змушений затриматись у коледжі надовго для консультування студентів, а до того ж потрібно показатися на товариській вечері. Я зійшла на перший поверх до їдальні, але обідати мусила сама, він так і не прийшов додому. Уві сні я чула, як риплять сходинки, що ведуть на горище; назавтра вночі знов чула й наступної ночі — теж. Часом я поверталась у ліжку на інший бік і відчувала Роберта на відстані простягнутої руки, часом прокидалась пізно вранці, а його вже не було поряд. Я чекала на дитину й на Роберта — за дитину я хвилювалася більше. Нарешті мене почало непокоїти те, що перейми можуть початися, коли поряд зі мною не буде Роберта. Я молилася, щоб він опинився на горищі — хоч малював, хоч спав, коли почнуться перейми. Тоді я змогла б дістатися підніжжя сходів і заволати, покликати його.

Одного разу, в другій половині дня, коли я повернулася з прогулянки (почувалася так, немов ми пройшли не три кілометри, а всі тридцять), знов зателефонували з кафедри. Може, я знаю, де Роберт? Вони дуже перепрошують. Відповіла, що знайду його. Почала пригадувати, й виходило, що він уже кілька днів не спав — принаймні, у нашому ліжку; взагалі майже не приходив додому цими днями. Я таки чула ночами скрип сходинок і вирішила, що він штурмом закінчує картину, щоб встигнути до народження дитини; можливо, ще й підробляє, поки є час. Я знову видерлася на горище й побачила Роберта: він лежав горілиць на канапі, важко й повільно дихав, навіть трошки хропів. Була четверта година дня, а я не була впевнена, чи ж він так і спав зранку, не прокидаючись? Він що, не знає, що йому потрібно проводити заняття, ще й утримувати дружину з велетенським животом? На мене напала лють, я кинулася до канапи, аби потрясти його як слід і збудити, та раптом зупинилася. Мольберт було повернуто до віконця, й тільки тепер я побачила, що там намальовано, побачила розкидані по підлозі етюди.

Я одразу її впізнала, наче ми певний час не бачились, а тепер випадково зустрілись на вулиці. Вона посміхалася мені, губи трохи опущені, очі сяють — той самий вираз, що був на малюнку, який я кілька місяців тому витягла у Роберта з кишені в зоні відпочинку на трасі. Це був портрет до пояса, модель одягнута. Тепер можна було побачити, яка чудова в неї фігура — струнка, міцна, з повними грудьми, плечі дещо ширші, ніж зазвичай у жінок, шия вигнута. Зблизька я побачила, що живопис не зовсім чіткий, поверхня дещо груба, хоча всі форми реалістичні й сповнені життя — імпресіоністична манера або щось на межі цього стилю. На ній була складчаста сукня, бежева з малиновими смужками, що спускалися вздовж ліфа, вигідно окреслюючи груди — одяг з іншої епохи, костюм для портрета в студії художника. Волосся зачесане догори і перев’язане червоною стрічкою — мій улюблений колір, оранжево-червоний, я навіть знала точно, з якого тюбика Роберт узяв фарбу для цієї деталі. Начерки, розкидані на підлозі, були етюдами до цього портрета. Я миттєво оцінила — то була одна з найкращих картин серед усіх, які Роберт будь-коли писав. Вона була вишуканою і водночас сповненою прихованої дії. Мені нечасто доводилося бачити, щоб вираз людського обличчя було схоплено так блискуче — здавалося, вона зараз почне рухатись, тихенько розсміється, опустить очі під моїм поглядом.

Я повернулася до канапи, шаленіючи від люті, хоча важко було б пояснити, що саме так мене розлютило: чи то жінка на портреті, чи величезний талант Роберта, чи те, що він спав, коли йому дзвонили з роботи, а від неї ж залежали йогурти й памперси. Струсонула його. Аж тоді згадала, що він попереджав: не слід його торсати, коли він спить — казав, це його лякає, тому що колись він чув розповідь із життя, про одну людину, що збожеволіла, коли її раптом збудили. Втім, у ту хвилину мені було байдуже. Я несамовито торсала його з ненавистю до його могутніх біцепсів, до його забуття, до того світу, в якому він спав, бачив сни, писав картини й милувався іншими жінками — такими, в кого тонка талія. Навіщо я вийшла заміж за цього чоловіка — неохайного, до того ж егоїста? Вперше мені спало на думку, що я сама в цьому й винна, тому що не роздивилась як слід.

Роберт поворушився вві сні й пробурмотів:

— Що там?

— Що — що? Вже четверта година дня, й ти прогуляв вранішнє заняття. Знов прогуляв.

Із задоволенням я побачила, що він виглядає переляканим.

— Чорт забирай! — вигукнув він, сідаючи з чималим зусиллям. — Котра, кажеш, година?

— Четверта, — повторила я ущипливо. — Що ти збираєшся робити: зберегти свою роботу чи виховувати цю дитину в злиднях? Вибирай!

— Та годі тобі! — Він повільно стягнув із себе старенькі ковдри, немов вони важили кілограмів двадцять кожна. — Не потрібно повчати мене.

— Я тебе не повчаю, — парирувала я. — Це зробить кафедра, коли ти туди зателефонуєш.

Він зиркнув на мене, потер обличчя, скуйовдив волосся, але нічого так і не сказав, і я відчула, як клубок піднімається мені в горлі. Я могла залишитися сама (як воно врешті-решт і сталося), а може, тоді я вже й була сама. Він підвівся, взув черевики й пішов сходами вниз, а