Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

сьогодні біля поваленої огорожі? Куди поділася решта? І раптом дика тривожна думка випливла просто на язик:

«Світилович. Його зустріч з чоловіком в Холодній улоговині. Його дурний жарт про дике полювання, який можна було зрозуміти так, немовби в нього є якісь тверді підозри, що він викрив учасників цієї справи. Боже! Коли цей чоловік справді бандит, він неминуче спробує вбити Світиловича сьогодні ж. Тому їх і мало! Напевне, друга половина вирушила до мого нового друга, а ця — до Болотяних Ялин. Може, вони й зустріч нашу бачили, ми ж, як дурні, стояли сьогодні над урвищем. Ох, яку помилку, коли все це так, зробив ти, Андрію Світилович, не розповівши нам, хто був той чоловік!»

Я зрозумів, треба поспішати, поспішати так, як ніколи в житті. Може, я ще встигну. Успіх нашої справи і життя доброї юнацької душі залежали від швидкості моїх ніг. І я побіг так, як не біг навіть тієї ночі, коли за мною гналося дике полювання короля Стаха.

Я узяв напрямки через парк, переліз в одному місці через огорожу й чимдуж побіг до хати Світиловича. Я не летів, як шалений, я добре знав, що мене не вистачить на всю дорогу, а тому біг розмірено, притискаючи лікті до боків. Триста кроків бігом, якомога швидше, п'ятдесят кроків швидкою ходою — так я вирішив. І я дотримувався цього, хоч серце моє після перших двох верст ладне було вискочити з грудей. Згодом пішло легше, я біг і йшов майже машинально і тільки збільшив норму бігу на чотириста кроків. Шльоп-шльоп-шльоп — і так чотириста разів, туп-туп — п'ятдесят разів. Тьмяні, я їх майже не помічав, пропливали повз мене самотні ялини і верес; у грудях болюче пекло, свідомість майже не працювала. Під кінець я лічив кроки машинально. Я так стомився, що з радістю ліг би на землю або хоч збільшив кількість таких спокійних і приємних кроків на два. Але я сумлінно боровся із спокусою.

Так я прибіг до Світиловичевої домівки, маленького побіленого будиночка в чахлому садочку. Прямо пустими городами, збиваючи то тут то там останні головки капусти, я помчав до ґанку, прикрашеного чотирма дерев'яними колонами, і почав тарабанити в двері. Спокійний вогник у крайньому вікні замерехтів, потім старечий голос спитав з-за дверей:

— Кого це тут носить?

Це був старий дід, колишній «дядько», який жив разом із Світиловичем.

— Відчини, Кіндрате. Це я, Білорецький.

— А боже ж мій! Що сталося? Чого так захекалися?

Двері відчинилися. Кіндрат у довгій сорочці й валянках стояв переді мною, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій — свічку.

— Пан дома? — гарячково спитав я.

— Н-нема, — спокійно відповів він.

— А куди пішов?

— А звідки мені знати? Хіба він дитина, пане, щоб казати, куди йде.

— Веди до хати, — гримнув я, розхвильований цією холодною незворушністю.

— Нащо?

— Може, він лишив якусь записку.

Ми зайшли до кімнати Світиловича. Аскетичне ліжко під широкою ковдрою, вимита до жовтизни й натерта воском підлога, килим на ній. На простому сосновому столі кілька товстих книг, папери, розкидані пера. На стіні, портрети: гравійований — Марата у ванні, пробитого кинджалом, намальований олівцем — Калиновського. На другій стіні карикатура: Муравйов з нагаєм у руці стоїть на купі черепів. Його бульдоже обличчя грізне. Катков, низько схилившись, лиже йому зад.

Я переворушив на столі всі папери, але в запалі нічого не знайшов, крім аркуша, на якому рукою Світиловича було написано: «Невже він?» Я схопив кошик для паперів і висипав усе з нього на підлогу: там нічого цікавого, тільки конверт з цупкого паперу, на якому лакейським почерком було написано «Андрусю Світиловичу».

— Були сьогодні панові якісь листи? — запитав я вкрай здивованого Кіндрата.

— Був один, я знайшов його під дверима, коли повертався з городу. І віддав, звісно.

— Він був у цьому конверті?

— Стривайте… Ну, звісно, так.

— А де сам лист?

— Лист? Чорт його знає. Хіба, може, у грубці.

Я кинувся до грубки, відчинив дверцята — звідти вдарило не дуже гарячим духом. Я побачив біля самих дверцят маленький клаптик білого паперу. Схопив його — почерк був той самий, що на конверті.

— Щастя твоє, чортова душа, — вилаявся я, — що ти рано витопив грубу.

Але це було не зовсім щастя. Папірець був складений удвоє, і той його бік, що був ближче до жаринок, зараз уже вкрився білим попелом, став зовсім коричневий. Літер там не можна було розібрати.

«Андрусю! Я довідався, що ти цікавишся диким полюванням… ка… Надії Романівні небезпека… моя до… (тут був випалений особливо великий клапоть)… кута. Сьогодні я розмовляв з паном Білорецьким. Він згодний… пішов у повіт… Дрикганти — голо… ко… Коли отримаєш листа — одразу приходь до… нини, де три одинокі сосни. Я і Білорецький чекатимемо… ички на…, що це коїться на зе… Приходь неодмінно. Листа спали, бо мені особливо небезпеч… Тв… ся… Над ними також жахлива небезпека, яку можеш попередити тільки ти… (знову випалено багато)… одь.

Твій доброзичливий Лікол…»

Все було ясно: хтось надіслав листа, щоб виманити Світиловича з хати. Він повірив. Видно, той, хто писав, був добре йому знайомий. Тут замислили щось єзуїтсько-витонче, не. Щоб він не пішов до мене, написали, що розмовляли зі мною, що я побіг у повіт, що я чекатиму його десь «… нини, де три одинокі сосни». Що це за «… нини»? До улоговини? До рівнини? Мудрувати не було коли.

— Кіндрате, де тут неподалік на рівнині три одинокі сосни?

— Біс його знає, — задумався він. — Хіба що тільки біля Велетової прірви. Там стоять три величезні сосни. Це там, де коні короля Стаха — кажуть люди — вскочили у прірву. А що таке?

— А те, що над паном Андрієм жахлива небезпека… Давно він пішов?

— Та ні, напевне, годину тому.

Я витягнув його на ґанок, і він, мало не плачучи, показав мені шлях до тих трьох сосон. Я наказав йому залишатися тут, а сам побіг. Я не йшов цього разу, перемежуючи біг. Я летів, я мчав, я викладав останні сили, немовби хотів там, біля трьох сосон, упасти мертвим. На ходу я скинув куртку, шапку, викинув з кишень золотий порттабак і кишенькове видання Данте, яке завжди носив з собою. Бігти стало трохи легше. Я скинув би навіть чоботи, якби для цього не треба було затриматися. Це був шалений біг. За моїми розрахунками я повинен був добігти до сосен хвилин на двадцять пізніше друга. Жах, відчай, ненависть наддавали мені