Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

тепер зустрів Сонце, і пішов туди, де воно поволі виринало. Його тепло нагадало мені, що я жива істота з плоті й крові, що я кіт, який потребує спочинку. Помалу моє збудження вляглося, і я вже потребував відновити власні сили. Сонце і Місяць зустрілись на небі, й, помилувавшись цим видовищем, я відчув непереборне бажання заснути. Віднайшов стежечку, і це було добре, бо холодна роса студила мені лапи й живіт. Невдовзі я почув слабкий запах диму й житла: перед очима виринула хатка, якої я зроду не бачив — зі старого потемнілого дерева.

Ну що ж, сказав я собі: треба довідатися, хто тут живе. Але, обійшовши хатку довкола, обнюхавши, послухавши усе, я зрозумів, що зараз тут ніхто не живе. Двері й вікна були зачинені.

Дошки ґанку встигло нагріти сонце. Я примостився там, спостерігаючи примруженими очима за стежкою та лісом, але тепло й тиша змусили мене поринути в щасливий безтурботний сон. Схоже, подумав я, позіхаючи, що у мене геть зникло почуття небезпеки.

Крізь сон я чув спів пташок, шелест листя, час від часу розплющуючи очі, щоб переконатись, де я. Врешті-решт тепло огорнуло мене так, що всі звуки й запахи зникли.

Прокидався я довго. Сон склеїв мені повіки, лапи не слухалися, у вухах дзвеніло (мабуть, перегрівся на сонці), хотілось пити. Звідкись долинув солодкий запах молока. Коли я остаточно прокинувся і лизнув лапу, аби впіймати той запах, то побачив неподалік, під порогом, мисочку з молоком. Не замислюючись, я випив тепле свіже молоко. Нічого кращого я досі не куштував. Те молоко увібрало в себе тепло й смак нового світу. Я аж тремтів, коли пив його. Згадав себе крихітним біля теплого боку матері, як її язик вилизував мої заплющені очі. Я не знав, навіщо мені очі, доки не прозрів і не побачив уперше світло. Коли я заплющував очі, воно зникало. Так я усвідомив зв’язок між собою і світлом.

Взагалі, я згадав те, чого ніколи не згадував. Коли мене забрали від матері, я аж нетямився з розпуки. Шукав щось тепле, м’яке, а коли його не було, то плакав. Мати небагато встигла мене навчити: я не вмів ні вмиватися сам, ні їсти з миски, був надто довірливий. Мене забрали від матері люди, велетенські істоти, цілком відмінні від нас. Я їм був навіщось потрібен. Тепер я вже немолодий кіт, але й досі не збагну, чому люди забирають нас від матері й прагнуть стати нашою сім’єю. Однак я прийняв правила цієї гри: до жінки, яка мене годувала, був поблажливий, з господарем — поштивий, а з дівчинкою у нас склалися приятельські стосунки. Я бавився з нею, коли цього хотів. Вона прощала мені ненавмисні подряпини, а я — грубе поводження. Так поступово я забув матір і виріс. А тоді захотів пізнати світ і собі подібних у ньому. Але мені не дозволили.

…Були ще безконечні дощі, дім, що тонув. Усі люди покинули його, тому він і потонув. Те, що було дуже давно, я пам’ятаю краще.

Ось що нагадало мені молоко. Я обважнів, коли вилизав миску. Але, ступивши кілька кроків, знову відчув у собі пружність, їжа — це сила.

Я підійшов до дверей. Вони були замкнені. Тоді обійшов кругом хатину. Якби тут хтось був, я б почув навіть дихання цієї істоти.

Світ манив мене: я вирушив у сутінки пізнавати його далі. І не лише світ, а й власне тіло. Тепер я дивувався, який був учора незграбний. Виліз на високе дерево і не міг злізти. Вітер погрозливо розмахував гілками. Я хотів кликати на допомогу, але схаменувся: невідомо, хто відгукнеться на мій поклик. Наприклад, якась істота, що не розуміє мене, — пес. Люди навіщось звели нас докупи, хоч ми зовсім різні. Жахливо, коли собаки й коти живуть в одному домі.

Одним словом, погойдавшись у верховітті й зголоднівши, я зліз хвостом донизу, намагаючись не дивитись на провалля піді мною. Страх висоти зник. Досить раз подолати його, і більше не боїшся.

Дуже швидко я навчився нечутно ходити по траві, оминати відкриті місця, ховатись від негоди в дуплах дерев, миттю визначивши, чи там хтось є… Але вранці я завжди повертався до будиночка на галявині, засинав, прокидався, пив молоко.

Одного дня я помітив, що листя падає з дерев, і дуже важко у ньому не шарудіти. Що стає холодніше, частіше падає дощ, і не видно Місяця. Він тужить, ховаючись за хмарами, важкими і темними. Це нагадало мені те, що я давно забув: скрізь вода, люди, що, здавалось, видихають страх, шум, гуркіт, падіння сторч головою. А може, це був сон. П’ючи молоко, я згадав усе своє попереднє життя. Там не було кінця світу.

Якось, прокинувшись раніше від холоду, я не побачив миски з теплим молоком. Зате двері до хатини були прочинені. Я довго вагався, чи увійти мені туди, адже я знову можу потрапити до пастки. До людей, які відберуть у мене дерева, здобич, можливість вийти. Але зсередини пахло молоком, віяло теплом, а на ґанку все важче було знайти сухе місце, яке б не продував вітер. Крім того, я накульгував: у нозі стриміла колючка, і я не міг ступати.

Спершу я тихесенько подав голос. Здебільшого мусив мовчати. Цей новий світ був такий просторий, великий, що мій голос видавався заслабким для нього. Та й чи було це розумно — заявляти про себе? Я певен, кожен кіт причаївся б у такому разі. Обережність ніколи не зайва.

Тоді я увійшов. Дивно було бачити довкола себе стіни, а над головою стелю. Я аж відсахнувся, бо у свідомості промайнув страшний спогад: усе валиться під натиском чорної води. Однак нічого не трапилось. Від других, теж прочинених, дверей струмувало тепло з гіркуватим запахом диму. Певно, що хтось жив у цьому домі. Я ніколи не бачив будинку, в якому хтось не жив би. Таке призначення всіх будинків. Коли їх покидають, вони валяться. Часом будинок не бачить, що в ньому живуть інші, менші істоти, які бояться вийти або просто не знають, куди їм піти. Як не знав я.

Але цей будинок був інший. Із дерева. Він, напевно, ріс, як дерево у лісі. Я прожив тут трохи часу й помітив, що дерева теж істоти, які, правда, не ходять і не полюють. І це було мені до вподоби, бо ми не заважали одне одному. Ніхто не втручався у моє життя, я був сам і тішився з того.