Галина Пагутяк - Записки Білого Пташка

навстіж. Мої господарі ніколи не залишали найменшої щілини. Боялись, щоб я не втік. Насправді двері треба зачиняти не для того, щоб втримати кота, а для того, аби не увійшов хтось чужий. Від чужого не знаєш, чого чекати. У нього зовсім інший запах. Мені тоді ставало цікаво й страшно: я міг почути запах диму, м’яса, навіть інших істот. Я ховався у куточок і обмірковував кожен запах, визначав його особливості. У моїй пам’яті зберігається багато запахів, приємних і неприємних.

Як тільки ми вийшли, у ніздрі мені вдарив запах страху. Люди пітніють інакше, коли бояться. Але у них надто слабкий нюх, щоб відчути запах страху. Хтось починає боятися, а хтось ні. Я злякався і почав чинити обережно опір: вивільнив передню лапу.

— Якщо будеш пручатись, я тебе не втримаю.

Я відчув, як разом зі страхом у мені наростає протест. Навіщо було мене брати з-під дверей? Господарі мали б про мене подбати.

І тут я побачив яскраве світло в кінці коридору, темних людей, що несли це світло (чи воно їх несло). І різкий чужий запах, не страху, а сили, що викликає цей страх. З кожною хвилиною вони наближались до нас.

— Ми тут! — тоненьким голосом заквилила бабуся. — Допоможіть!

Дивно, що вона не злякалась тих темних людей. Але я був котом, і не міг витримати ще й це. Одним стрибком я опинився на підлозі й кинувся назад, бо попереду були чужі. Я вмер би, якби хтось з них торкнувся мене!

Бабуся кричала вслід, хотіла, щоб я повернувся. Але було вже пізно. Я вдруге залишився сам. Можливо, назавжди. Можливо, я буду жалкувати, що покинув людей, які годували мене, гладили, чухали за вухом, говорили лагідні слова. Але настав час, коли кожен мусить дбати сам за себе: час катастрофи. Я не довго біг, коли почув знайомий запах домівки, до якого теж домішувався різкий запах страху. Я ще подумав, що господарі чекають на мене, щоб узяти на Корабель. З ними я би пішов.

Двері були прочинені. Я озвався, покликав господарів, а тоді швиденько прослизнув у щілину. Тут було темно. Я ходив по кімнаті, кликав, хоч знав, що тут їх немає. Але мені було потрібно чути власний голос, щоб домівка чула його.

Я віднайшов свою миску і похлебтав трохи холодного пересоленого супу. Це мене заспокоїло. Попоївши, я сів на канапу, яка ще зберігала приємний запах дівчинки. Тут раптом почулись чужі голоси. Я ледь встиг сховатися, коли у дверях з’явився сліпучий промінь світла.

— Нікого нема. Пішли далі!

Від цих грубих чоловічих голосів я увесь зіщулився, і ще довго сидів, слухаючи, як віддаляються кроки. Їх змінили плюскіт води і шум вітру. Через деякий час я знову заспокоївся. Правда, пекло в роті, і я мусив злизати води з підвіконня. Але таке було й раніше. Господарі завжди забували про чисту воду для мене. Здавалось, вони зараз повернуться. Дівчинка візьме мене на руки і скаже: «Ти скучив за мною, котику?» Поступово моя шерсть всотувала знайомі запахи безпеки, спокою. Я задрімав на подушці з думкою, що, мабуть, люди повернуться в цей будинок.

Мені навіть приснився сон. Недобре, коли ти міцно спиш, і тобі сниться сон. Тоді ти цілком беззахисний. І сон був прикрий. Наче я сиджу на підвіконні, гріюся під сонечком, і раптом за шибкою з’являється великий чорний птах. Я дуже маленький супроти цього птаха. Він сердито кричить, б’є дзьобом об скло, а я не можу втекти. Стає темно, бо птах затулив сонце.

…Чорна вода розбила шибку, а не чорний птах. Вода увійшла через вікно, я кинувся до дверей. Але й там шумувала вода. Вона підхопила мене. Я щосили працював лапами, тримаючи голову над водою. Мене несло повз замкнені двері, за якими чувся крик інших котів, виття собак, плач дуже маленьких дітей. І я побачив, як вода несе тіла мені подібних. Я не одразу збагнув, що вони мертві. Вода несла клітки з мертвими птахами, чиє пір’я намокло у воді, пливли золоті рибки, уламки меблів, пляшки… Мені вдалося вхопитись за дитячу ванночку, що на мить продовжило мені життя. А потім щось загриміло, затріщало, я разом з водою полетів кудись униз, переставши відчувати жах, біль, холод…

САМ

Не було часу роздивлятися довкола на відкритому всім очам березі, і я поквапився сховатись у густій траві, що пахла сонцем. Усе мені було навдивовижу і вперше: літаючі квіти, комахи, що повзали по стеблах, різкі запахи землі й мишей… Я пізнавав те, що бачив, чув, чого торкався, і все мені було приємно. Не міг лише дивитися на воду, з якої з’явився. Сонце висушило мою шерсть, я її гарненько причесав, а тоді заснув. Після доброго сну я зайнявся ловами, теж уперше. Звідкись я знав, як це робити.

Я не був безпомічним цуценям, що плаче серед пустирища, намагаючись викликати у когось материнські почуття. Відчував, як після перепочинку і ловів моє тіло наливається силою, а серце відвагою.

Так минув день. Потім я пішов шукати собі подібних. Дорогою вилазив на дерева, кликав пташок, що пурхали у вітті. Мені подобалось навіть, як вони мене зваблюють, підлітаючи надто близько. Але я був ситий і тільки вдавав, що полюю. Мені стрівся маленький струмочок, з якого я напився води, а потім легко перестрибнув.

Минув ще час, і сонце почало хилитись до сну. Позамовкали денні пташки, прокинулись вечірні, стало більше тіней, темніло, і на небо випливло величезне колесо Місяця.

Я зрозумів, що не засну цієї ночі. Місяць був вільний, як і я: ми обоє вийшли. Він — на небі, а я — на землі. Я знав, що колись це трапиться, бо що можливе у снах, те можливе насправді, і в мені наростала сила. Але не сила кігтів і зубів, яку давала мені нагріта сонцем земля, а сила, що просвітлювала зір, вимиваючи з моєї свідомості страх і скутість. Я бачив водночас і гору, й низ, і те, що діялося за моєю спиною, що давало мені відчуття безпеки. Я ставав єдиним оком, круглим і всевидющим, ставав ніби Місяцем, випромінював, як і він, світло. І ще ніколи не наближався так близько до неба. Це був інший світ, куди я потрапив, не пам’ятаючи, як. Важко повірити, що це той самий світ. З потоками каламутної води, страхом, стінами, з яких неможливо вийти. Але ж я вийшов!

Отак і сидів, доки не почало світлішати. Зустрівши Місяць, я