Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Діоніс стояв, розвівши руки широко, і білі чайки стали сідати на нього одна за одною, на його руки, на його плечі, на його маківку, на його ноги, чіплятися за його одяг та за його коліна. Скоро він став схожий на скелю, обліплену птахами. Потім різко скинув руки вгору, і чайки злетіли в повітря.

— Мойра посилає нам порожнечу для того, щоб ми наповнили її чимось новим. Тільки той, хто відв’язався, здатен прив’язати себе. Тільки той, хто відчув порожнечу, може відчути повноту. Готуйся до повноти, Пенелопо. Готуйся до водоспаду.

Так казав Діоніс.

* * *

Це була печера на березі, темна печера з великим просвітом нагорі, крізь який падало сонце, крізь який її наповнювала спека.

Сюди Діоніс привів Пенелопу.

— Зроби так, як я попрошу, — казав він, — зроби все так, як я попрошу.

Вона мовчала, слова крутилися в її голові, в її душі, але жодне з них не могло вилетіти назовні. Пенелопа відчувала, що він готує для неї щось особливе.

— Три дні та дві ночі ти проведеш тут, — сказав Діоніс. — Ти не матимеш води, ти не матимеш їжі. Сонце падатиме згори, крізь той великий просвіт над твоєю головою. Прийми його нещадність і жорстокість, прийми її з силою, що є в тобі. Спрага душитиме тебе, як пустельна змія, але спробуй прийняти цей жар повністю, без докору. Хай терпіння буде твоїм супутником.

Так сказав Діоніс. Після цього він покинув її.

Сонце сходило рано, його жорстоке проміння падало крізь великий просвіт нагорі. У печері було порожньо, ніхто не приходив до неї, ніхто не говорив із нею. Самотність була її супутником, самотність і трохи терпіння.

На другий день терпіння майже не стало. Вона підіймала голову і кликала Діоніса. Я втомилася, кричала вона, я більше так не можу, порожнеча і спека з’їдають мене.

Будь смілива, відповідав його голос. Май терпіння, лунали його слова. Скоро легкість прийде до тебе.

Спрага виїдала її губи, сухе повітря роз’їдало її піднебіння, вона втрачала сили, Діонісе, дай мені пити, я так більше не можу, я більше так не можу, дай мені пити, будь ласка, зжалься наді мною.

Хай твоя сила дасть тобі спокій, відповідав його голос.

І вже тоді, коли їй здавалося, що далі терпіти несила, сонце послаблювало свій жар, тінь падала у печеру, а з тінню прохолода, а з прохолодою полегшення.

Ще трохи, Пенелопо, ще зовсім трохи, промовляв голос.

Третього дня вона вже лежала без сил. Сонце було нещадне, воно випалювало печеру, воно висмоктувало з неї залишки її рідин, залишки її життя.

Раніше вона намагалася більше дивитися в небо, мружачись від яскравого світла; час від часу птахи пролітали між хмарами, сідали на краєчок просвіту і дивилися вниз. Але цього дня навіть птахів не було.

Печера була її душею, спаленою довгим чеканням на Одіссея, випеченою сонцем, виїденою сухотою. Не було більше жодної надії, не було де шукати спасіння.

Діонісе, немає де більше шукати надії, казала вона, навіщо ти покинув мене, боже.

Раптом маленька краплинка впала на її чоло. Потім іще одна. Потім іще кілька впали на її руки. Потім велика крапля впала на її маківку. Потім на неї почала струменіти вода, чиста і прозора.

Вона підставила під неї руки, почала пити, її пустеля нарешті вбирала в себе дощ. Струминка збільшувалася, вона була вже з палець завширшки, а потім — як три пальці, а потім — як долоня, а потім — як лікоть, а потім — як її тіло.

Потужний чистий водоспад бив згори, з того просвіту, звідки раніше палило сонце, з того самого прорубу, звідки перед тим лилися її тортури, звідки йшов її відчай — тепер звідти била вода, прозора прохолодна вода, звідти била її радість. Водоспад омивав її втомлене тіло, робив її твердість м’якою, змивав затверділе каміння з її шкіри і з її серця, вона стояла під ним, вона омивалася ним, вона купалася в ньому, вона ставала нова у ньому.

Це була не просто вода, це було щось особливе, це була вода з запахом винограду, це була ріка з присмаком вина, це була ріка життя.

— Це ти, Діонісе? — засміялася Пенелопа. — Це ти, ти став водою, ти став водоспадом, це справді ти? — кричала вона.

Течією відповіла вода, шумом і шепотом відповіла вода, ти дочекалася цього, ти дочекалася цієї свіжості, цього струму, цього водоспаду.

Порожнеча твоя відступила, твердість твоя відступила. Пий, Пенелопо, пий, скільки захочеш.

* * *

Минуло кілька днів, і Діоніс відвів Пенелопу на берег ріки.

— Це ще одне твоє випробування? — засміялася вона. Він не відповів, лише м’яко подивився на неї і взяв її за руку.

— Перепливи цю річку, — заговорив він, — але пам’ятай: течія тут швидка, вода оманлива. Річка хитрує зі смертними, і хитрість її смертельна. Вона грається з тими, хто виступає проти неї.

Найбільша небезпека там, де її не чекаєш. Найбільше загрожує той, кого не помічаєш.

Поволі почала Пенелопа входити в річку, поволі тіло її звикало до холоду. Вона занурювалася у воду, обережно, ніби вростаючи в нове тіло, більше та безумніше.

Нарешті вона попливла. Течія відносила її ліворуч, але плисти було нескладно, хіба це випробування, думала вона, хіба немає нічого простішого за це випробування, думала вона.

Вона обернулася і подивилася назад, а потім перед собою; річка була вузька, звивалася змією і на кожному вигині залишала широкі коси з піску і мулу. Другий берег був уже зовсім близько.

Пенелопа зробила останні зусилля. Кілька разів спробувала дістати ногами дна, нарешті вона знайшла опору. Але течія несла її далі, і хоч правою ступнею вона торкнулася дна, під лівою досі була прірва, пісок робив внизу якийсь дивний вигин і пропадав, розчинявся у глибині. Вона зробила ще кілька сильних рухів, напружилася, почала плисти з усіх своїх сил, щоб стати на вузьку смужку землі, якої торкнулася правою ногою. Знову намацала нею смужечку піску, але течія знову тягнула її вбік, і зліва відкривалася прірва.

Пенелопа пробувала ще й ще і поволі стала втрачати сили. Вона задихалася, судома стискала її ступні і стегна. Хапала ротом повітря, але ковтала воду, її дихання рвалося, страх наповнив її. Будь-що прагнула вона вхопитися за ту смужечку землі; їй раптом здалося, що це її останній шанс, і якщо зараз вона не допливе, то не допливе ніколи, що та яма ліворуч поглине її назавжди. Вона напружила останні сили, пливла проти течії до