Григорій Іванович Лешченко - Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Все життя жалкую, що тоді не довів справу до кінця. Найімовірніше, що компромат ніде не опублікували, але то була б не моя вина, але на матеріал обов’язково мала бути реакція й дехто з місцевих корупціонерів міг втратити свої теплі дохідні місця. Та я особливо і не ризикував. Тоді ще не вбивали журналістів за професійну діяльність і вже не тягали по судах, як нині. Мене за такі викриття просто мали вигнати з газети за власним бажанням, але невдовзі я й так звільнився з роботи в редакції й зав’язав з журналістикою. Мій захисник пішов на пенсію за віком і в газеті мені стало нічого робити. Через пару років розвалився Радянський Союз і всі керівники – корупціонери, про яких я написав свій сенсаційний матеріал і так втратили свої посади або перефарбувалися, покаялися та полюбили нову владу.
Мене на факультеті журналістики Київського держуніверситету вчили: пиши й розповідай людям про все, що дізнався; роби, що повинен, і хай буде, що буде. Тому нині, якщо мені є що сказати людям, то я маю сказати. І ви не бійтеся критикувати близьких та знайомих, хай навіть і публічно. Кому як не вам краще їх знати. Не всіх критика змінює в гірший бік. Є надія, що хоч припинять робити не дуже хороші речі.
У Києві зять займався дрібним бізнесом. Точніше, найняв кількох юнаків, які робили всю роботу, та й сам біля них дечому навчився. Але в Канаді такий бізнес не дуже потрібен, а коли ним і займатися, то краще працювати самому. Без спеціальності у Канаді потрібно працювати чорноробом. Та ще й багато працювати! Оце несподіванка! А коли не хочете мати хоч якусь спеціальність, а сподіваєтеся заробити на хліб некваліфікованою працею, «принеси – подай», то справи ваші кепські. Зять майже жодної роботи не кинув сам: звідусіль вигнали. Зять не хоче змінитися і жити за правилами цієї чудової, але непростої країни.
Зять дуже хотів потрапити до Канади, але такі, як він, без спеціальності цій країні не потрібні. Для тих, хто потрібен Канаді, створено більше сотні імміграційних програм, де вказано які спеціалісти потрібні. Знання англійської мови – це, на жаль, не спеціальність, як наївно думав зять, коли сюди їхав керувати людьми. Зять думав, що в Канаді, як, часом, і в Україні, особливо за попередніх президентів, ставлять керівником кого завгодно, без відповідної освіти та знань аби лише свого та вмів чесати язиком. Тож зять приїхав до Канади без ніякої спеціальності і йому шлях лише в підсобні робітники чи чорнороби. Роботодавці не церемоняться з такими, тільки свиснуть – і відразу знайдуть нових. Рідні та знайомі зятя обережно підштовхують його до думки, що потрібно здобувати знання та ставати фахівцем у якійсь справі та радять під час роботи хоч чомусь навчитися та обрати якусь спеціальність. Найкраще бути спеціалістом в чомусь конкретному, хоч все одно часто кілька місяців доведеться відпрацювати на «дядька», щоб розібратися перед тим, як пускатися в самостійне плавання. За 3 роки зять встиг попрацювати на багатьох роботах, але не вдавався у ці малі бізнеси, в яких крутяться не такі вже і малі гроші, не вчився, щоб у майбутньому відкрити свою справу, зневажав і ненавидів те, чим доводилося займатися. Зятю не подобається жоден бізнес, де встиг попрацювати: ні будівництво, ні встановлення камер спостереження, ні виготовлення та встановлення кухонь. Це все не його.
За словами зятя, виявляється, що всі спеціальності шкідливі для здоров’я: електрика може вбити струмом, у водіїв геморой, електрозварювальник вдихає шкідливі гази, будівельники працюють на протягах і в холоді та змушені тягати важкі матеріали, а коли встановлюєш камери спостереження, то можна впасти з драбини. Лише у начальників робота не шкідлива для здоров’я. Отака філософія!
Для зятя стало відкриттям, що роботодавці та й Канада не бачать його як начальника у своїх планах: без спеціальності й канадської освіти іммігранту прямий шлях у чорнороби. Та зять не відступиться – і далі працюватиме підсобником, не хоче освоїти хоч якусь спеціальність і чекатиме доки йому не запропонують стати начальником. Зять не зрадить своєї мрії: коли, навіть, опуститься на дно, то стане начальником серед безхатьків чи божевільних? Нав’язлива ідея стати начальником не дає йому можливості спокійно розібратися в ситуації. Іноді мені здається, що зять чекає, коли до нього приїде прем’єр – міністр Канади й запропонує йому своє місце.
Примітивні поняття зятя про здобуття поваги, а тим більше любові, як і про мистецтво керувати людьми, дуже нагадує менталітет колонізаторів. У колишніх радянських людей і значної частини нинішніх росіян все побудовано на страху перед начальниками й те, що цим начальникам усі щось винні. Українці – не раби, хоча можуть правдоподібно ними прикидатися. Від українців, які майже всі собі на умі, ви автоматично не отримаєте авторитет, повагу чи шану лише за те, що вони від вас якось залежать. Вам доведеться завойовувати симпатію і любов українців. Найпростіший і найефективніший спосіб – через брехню й різні солодкі обіцянки, як це робили впродовж десятиліть в Україні політики – корупціонери, але, от, біда: українці через кілька тижнів починали розуміти, що їх в черговий раз обдурили чергові пройдисвіти. Тобто під захоплені вигуки українців шахраїв тільки обрали до влади й нові можновладці ще навіть так, як слід, не всілися на грошові потоки для власного збагачення, а вже починають лунати голоси за їх негайну відставку від тих, хто й привів їх у високі кабінети.
Оскільки все життя хотів бути начальником, то почав настроювати себе на те, що в Канаді буде керівником. Перед від’їздом до Канади рідні й знайомі намагалися обережно пояснити зятю, що ніколи не чули, щоб хтось із заробітчан їхав за кордон керувати. Та зять був переконаний, що його з руками відірвуть! Ми казали зятю, що Канаді не потрібні менеджери, своїх нікуди дівати. Канаді потрібні лише робочі руки. Українці їхали в інші країни, в основному, виконувати найбруднішу, найважчу та низькооплачувану роботу, за яку не хочуть братися місцеві жителі. Мій найкращий друг в Італії вже 15 років доглядає старих італійців, які, часом, у маразмі чи з деменцією, миє дупи коматозним та інвалідам. Родичі й знайомі моєї дружини
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко», після закриття браузера.