Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детектив » Ліс, що ховає секрети , Віталій 📚 - Українською

Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

71
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Ліс, що ховає секрети" автора Віталій. Жанр книги: Детектив.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 52
Перейти на сторінку:
Розділ 17

Ранок у Заліссі наступив тихо, ніби село боялося розбудити Ліс. Туман стелився низько, обвиваючи хати й городи, а повітря було просякнуте вологим холодом і запахом мокрої землі. Дільниця, маленька будівля з облупленою фарбою, стала центром незвичної метушні. Уазики слідчо-оперативної групи стояли припарковані біля входу, а Ковальчук уже з шостої ранку роздавала вказівки своїм людям. Громов і Петро Петрович, не виспавшись після вчорашньої перестрілки, пили міцну каву з тріснутих горняток, готуючись до нового дня. Смерть Вовка, він же Віктор Драч, і знешкодження глушилки дали їм зв’язок із зовнішнім світом, але таємниця зниклих — Василя, Галини, Миколи й дачника Федора Івановича — залишалася нерозгаданою. Часу було обмаль: тиждень і три дні.

— Сьогодні обходимо всіх, — сказала Ковальчук, розкладаючи на столі список жителів Залісся. Її голос був чітким, але втомленим. — Кожен будинок, кожен сарай. Якщо Охоронці Лісу ще тут, вони не могли діяти безслідно. Хтось щось бачив. Або знає.

Громов кивнув, переглядаючи список. Залісся було невеликим — близько двох сотень дворів, більшість із яких належали старим людям або сім’ям, що ледве зводили кінці з кінцями. Але в кожному такому селі завжди є очі, які бачать більше, ніж говорять.

— Місцеві мовчать, — сказав Петро Петрович, потираючи підборіддя. — Я тут усе життя, знаю їх. Вони бояться. Після зникнень, після побиття Степана Петровича… А тепер ще й чутки про перестрілку в Лісі. Вони закрилися, як равлики в мушлях.

— Тоді ми їх розворушимо, — відрізала Ковальчук. — Страх — це добре. Але мовчання нам не допоможе знайти зниклих.

— А якщо хтось із них… один із Охоронців? — тихо запитав Громов, дивлячись на список. — Вовк був чужаком, але організація стара. Вони могли завербувати місцевих.

Петро Петрович зітхнув, його погляд потемнів.

— Я думав про це, майоре. Залісся маленьке, але Ліс… він завжди був частиною нас. Деякі люди тут… вони більше пов’язані з ним, ніж із селом.

Ковальчук підняла брову.

— Що ви маєте на увазі?

— Легенди, — відповів дільничий, понижуючи голос. — Старі історії. Про Ліс, про тих, хто його «охороняє». Моя бабця розповідала, що колись, ще за її діда, люди боялися ходити в Ліс після заходу сонця. Казали, там є «лісові люди», які стежать. І якщо ти щось не те зробиш — забереш зайве дерево, спіймаєш зайву дичину, — вони прийдуть.

— І що? — запитала Ковальчук, скептично.

— А те, що ніхто не хоче про це говорити, — відповів Петро Петрович. — Бо, може, хтось із їхніх сусідів — один із тих «лісових людей».

Громов і Ковальчук переглянулися. Це була нова зачіпка. Не просто страх, а страх перед тими, хто живе поруч.

— Тоді почнемо, — сказала Ковальчук. — Розділимося. Майоре, ви з Петром Петровичем берете північну частину села. Я з групою — південну. Зустрічаємося тут о п’ятій вечора. І будьте обережні. Якщо хтось із місцевих пов’язаний із Охоронцями, вони можуть знати, що ми йдемо.

Залісся прокидалося повільно. Дерев’яні паркани, зарослі кропивою, хати з потрісканими шибками, кури, що греблися в пилюці, — усе виглядало буденно, але за цією буденністю ховалася напруга. Громов і Петро Петрович ішли вузькими вуличками, стукаючи в двері. Їх зустрічали насторожені погляди, короткі відповіді й однакова фраза: «Нічого не знаю».

Баба Марія, стара вдова з хати на краю села, тільки перехрестилася, коли почула про Охоронців Лісу.

— Боже борони, — прошепотіла вона, тримаючись за косяк. — Ліс у нас… він не любить чужих. Але я нічого не бачила. І не чула.

— А про зникнення? Василь, Галина, Микола? — наполягав Громов.

— Нічого, — повторила вона, відводячи очі. — Люди зникають. Ліс великий.

У наступній хаті, де жив молодий фермер Тарас із дружиною, відповіді були такими ж. Тарас, кремезний чоловік із мозолистими руками, лише знизав плечима.

— Я в Ліс не ходжу, — сказав він. — Там вовки, ведмеді… Хтозна, що ще. А зникнення? Чув. Але що я можу знати? Я вдома, на городі, з худобою.

Його дружина, худорлява жінка з нервовим поглядом, кивала, тримаючи за руку малого сина.

— Ми нікуди не ліземо, — додала вона. — І вам не раджу.

Громов помітив, як її пальці тремтіли. Страх? Чи щось більше?

Так минали години. Хата за хатою, відповідь за відповіддю. «Нічого не знаю», «Нічого не бачив», «Ліс великий». Залісся закрилося, наче фортеця, і кожен житель здавався частиною її стін. Громов відчував роздратування, але розумів: страх укорінився тут глибоко, як коріння старих дубів у Лісі.

— Вони щось знають, — пробурмотів він, коли вони з Петром Петровичем зупинилися біля криниці, щоб перевести дух. — Але мовчать. Чому?

— Бо бояться, майоре, — відповів дільничий, витираючи піт із чола. — У Заліссі всі знають одне одного. Якщо хтось із Охоронців — місцевий, то це сусід. Родич. Друг. Хто захоче видати свого?

Громов кивнув, дивлячись на криницю. Старий зруб, порослий мохом, здавався єдиним, що не змінилося в Заліссі за століття. Вода в ній була холодною, але пити її не хотілося — ніби вона увібрала в себе темряву Лісу.

— Треба знайти когось, хто заговорить, — сказав він. — Хтось мусить знати більше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 40 41 42 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліс, що ховає секрети , Віталій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ліс, що ховає секрети , Віталій"