Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

дано тілу час життя чи смерті!

124 Одне лиш діло тут нам і ясне,

Що душі падають до Толомеї

Раніш, як нитку Атропос утне.

127 Щоб ти охочіш з ямини моєї

Знімав цю непрозору пелену,

Знай, що душа як зрадить, то до неї

130 Як і зі мною стало, в мить одну

У тіло входить біс в лихій погрозі,

Душа ж викочується в глибину,

133 В криницю, не спинившись на порозі.

Тут не вважають мертвим і того,

Можливо, хто заклякнув на морозі.

136 Коли з землі ти, мусиш знать його:

Це Бранка д’Ор’я; хто із нас не знає

Цього сусіду з давнини свого!»

139 «Боюсь, – сказав я, – правди тут немає:

Цей Бранка д’Ор’я зовсім ще не вмер.

Він їсть, і п’є, і спить, і вбрання має».

142 І він: «До Ляхолапових озер

Туди, нагору, ще тоді не вийшов

Мікеле Дзанка, де сидить тепер.

145 З близьким я родичем місця полишив,

Де віддавались радощам стільком,

І вже надіями себе не тішив.

148 Тепер мерщій звільняй мій зір цілком!»

Йому ж орбіти я не зчистив очні:

З ним найшляхетніш – стати селюком.

151 О генуезці, розуми порочні,

Чого ще на собі вас держить світ?

Чому не пожирає вас, збиточні?

154 Я з тим, хто сто пройшов решіт і сит

В Романьї, бачив одного, в якого

Душа давно вморожена в Коціт,

157 А тіло на землі вдає живого.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1 «Грядут хоругви к нам владики Ада»

Все ближче; подивись лишень на знак, —

Сказав учитель, – де його громада».

4 І як, коли б у хмарах день побляк

Чи відійшов би з нашої півкулі,

Ледь бачимо здаля верткий вітряк, —

7 Побачив я будову в свисті й гулі

Й сховавсь од вітру за вождя в імлі,

Немов у найнадійнішій притулі.

10 Люд грішний в неймовірному числі —

Аж лячно в римах це віддать словами, —

В льоду стирчав соломинками в склі.

13 Хто лежачи, хто випроставшись прямо,

А хто сторчком, ногами догори,

Або упершись в маківку п’ятами.

16 Коли без слів прийшли ми до гори,

Учитель, показать мені схотівши

Того, хто гарним був у час старий,

19 Ступив набік, мене вперед пустивши,

«Ось Діте, – мовив він, – і ось той рів,

Де ти подужчаєш, все оглядівши».

22 Як раптом захолов я й остовпів,

Читачу, не питай: я весь стенувся,

Розповісти – не вистачило б слів.

25 Не чувсь я мертвим, та й живим не чувся.

Збагнеш ти й сам, що я переживав,

Коли й життя, і смерті враз позбувся.

28 Володар найсумнішої з держав

Був до середини грудей в крижині.

Гігантові я б скорше дорівняв,

31 Аніж гігант руці його єдиній;

Тепер вже можеш сам ти справу здать,

Який він весь, умерзлий у льодині.

34 Якщо він на Творцеву благодать

Звести смів погляд, повний люті й крові.

То скільки зла від нього треба ждать!

37 Я з подиву позбувся навіть мови,

Побачивши на ньому три лиця!

Той вид, що спереду, – увесь багровий,

40 Два інші йшли від шийного кільця

З обох боків і, пересікши міру,

Сягали десь під кучмою кінця.

43 З них правий вид мав барву жовто-сіру.

Коли ж пройти до водоспадів Ніл,

Побачиш лівого обличчя шкіру.

46 Над кожним височіла пара крил,

Таких же самих розмірів потрібних.

Я в морі не здибав таких вітрил

49 Безперих, на кажанячі подібних.

Махаючи весь час на цілий світ,

Вітрів він троє створював осібних,

52 Що обвівали без кінця Коціт.

І річка аж до дна вся прохолола:

Сльозами сходив він на шість ланит,

55 А кожна з пащ, мов терниця, молола

По грішнику, – щоразу об коли

Душа стражденна тіпалася гола.

58 Передній ще жахливіші були

Такі тертя під скреготи зубовні,

Що дерли шкіри кусень чималий.

61 «Той, угорі, що терпить кару вповні, —

Сказав мій вождь, – то Юда Іскарйот,

В зубах он голова, а решта – зовні.

64 А в тих обличчя видно без турбот:

У чорній пащі ти он бачиш Брута, —

Він корчиться увесь, та зціпив рот.

67 А в Кассія статура краще скута.

Та сутеніє вже; в дорогу час.

Вся хлань тобою бачена і чута».

70 Звелів тримать за шию, як за пас,

А сам, обравши місце й мить належні,

Щоб груди помах крил розкрив для нас,

73 Вчепився в шерсть почварі, обережні

Зробивши рухи, і притик в притик

Ввійшов крізь шпару у льоди сумежні.

76 Коли ж туди продерлись ми, де бік

Поволі обертається на ногу,

Він головою аж до п’ят приник

79 І, наче відчуваючи тривогу,

Поповз по шерсті знову серед тьми,

Знайшовши, мабуть, правильну дорогу.

82 «До мене ближче припади грудьми, —

Дихнув мій вождь, як той, що утомився, —

Лиш так врятуємось із прірви ми».

85 В розколину камінну простромився,

На край мені він сісти допоміг,

Туди ж таки і сам перемістився.

88 Звів очі вгору я, де зріти міг

Люцифера таким, яким зрів досі, —

Але стриміло знизу двоє ніг.

91 Усі думки мої різноголосі

Хай той збагне, кому і невтямки,

Яку пройшов я зараз точку осі.

94 «Зведись, – сказав учитель, – шлях тяжкий

Поперед нами й довга ще дорога,

А сонце вийшло на свої стежки».

97 Вкруг нас не сяла пишнота чертога,

Це скорше був якийсь природний льох,

Де струмувала напівтьма волога.

100 «Перш як залишим цю безодню вдвох,

Учителю, – сказав я, – на