Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

— Нам і крім одноразових чашок вистачає, що везти через пів-Всесвіту, братухо, — відповів Бі-Джи.

— Ага, наприклад батончики «герші», — докинув Муні.

— Наприклад, християнських місіонерів, — без натяку на жарт сказав Бі-Джи.

Моя дорога Беа , — писав через годину Пітер.— Від тебе ще не було відповіді, і, можливо, мені зарано писати тобі знову. Та я не можу дочекатися, щоб розповісти тобі новину. Я щойно мав розмову з кількома аміківцями, після якої в мене БАГАТО на що розкрилися очі. Виявляється, я не перший християнський місіонер, якого присилають сюди. До мене тут уже був чоловік на ім’я Марті Курцберґ. Очевидно, баптист, попри єврейське прізвище. Тубільці радо привітали його, але потім він зник. Рік тому. Ніхто не знає, що з ним сталося. Люди, звісно, жартують, що оазяни, мабуть, його з’їли, як у тих старих мультиках, у яких голодні дикуни зв’язували й варили в казані місіонерів. Не варто їм так казати, це расизм, та я однаково відчуваю серцем, що ці люди — оазяни тобто — вони безпечні. Принаймні, для мене. Може, це й надто поквапна думка, адже досі я спілкувався лише з одним із них. Але я певен, що ти пригадуєш, як іноді нам із тобою доводилося свідкувати слово Боже в незнайомих місцях чи за незвичних обставин і раптом з’являлося відчуття, що треба брати ноги на плечі, якщо хочемо лишитися живими! Так ось, тут у мене цього відчуття немає.

Попри всі ці жарти про канібалізм, видається, що АМІК і оазяни мають цілком пристойні торговельні відносини. Це не колоніальна модель експлуатації, яка могла би тут бути. Це обмін товарами, не надто помітний, що відбувається постійно, за певними встановленими правилами. Оазяни дають нам основні продукти харчування. Ми ж, наскільки я розумію, здебільшого постачаємо їм ліки. Рослинний світ тут не дуже різноманітний, що дивно, зважаючи на кількість опадів. А те, що більшість ліків роблять із рослин, я маю підозру, позаяк можливості для виготовлення чи розроблення анальгетиків, антибіотиків тощо тут обмежені. А може, це такий лихий план АМІК: підсадити місцевих жителів на препарати. Але доки я не дізнаюся про цих людей більше, авторитетно щось стверджувати про це не беруся.

Хай там як, я сподіваюся, ти сидиш, тому що в мене є вражаюча новина, яка може збити тебе з ніг. Оазяни прагнуть єдиного (крім ліків) — Божого слова. Вони попросили АМІК надіслати їм іще одного пастора. Попросили? Ні ж бо, поставили вимогу! Як розповідають люди, з якими я щойно спілкувався, вони (оазяни) ввічливо сповістили, що їхня співпраця з АМІК залежить від цього! А ми ще з тобою думали, що АМІК проявляє фантастичну щедрість, пропонуючи мені полетіти сюди... Що ж, виявляється, це не мені роблять послугу, успіх усього проекту може залежати від мене! Якби я знав це раніше, обов’язково НАПОЛІГ би, щоб ти полетіла також. Щоправда, тоді АМІК могли би відкинути мене на користь когось більш згідливого. Вони, мабуть, мали сотні кандидатур. (Я досі не розумію, ЧОМУ Я. Але, можливо, правильніше запитувати: ЧОМУ Б НІ.)

Зрештою, зрозуміло, що мені нададуть усе необхідне, щоб звести церкву. Машину, будівельні матеріали, навіть робітників. Із того, як ідуть справи, видається, що тягар мій буде легшим, ніж у будь-якого місіонера відтоді, як християни почали благовістити Слово Боже. Згадуючи про апостола Павла, якого били, каменували, кидали до в’язниці, який знемагав із голоду, потрапляв у кораблетрощу... я майже нетерпляче очікую на першу свою перешкоду! (МАЙЖЕ)

Пітер спинився. Це було все, що він хотів написати, але йому здавалося, що треба було б іще згадати про Мальдіви. А потім він відчув докори сумління за те, що не мав особливого бажання це робити.

Кохаю

Пітер

Після того як він виблював каву, йому поліпшало. Пітер і в найкращі часи не пив багато кави — це був, зрештою, збудливий напій, а він давно вже відучив себе від штучних збудливих засобів — але те пійло, яким пригостив його Бі-Джи, і на смак було гидким. Може, його було приготовано з оазяних квітів, а можливо, від поєднання привезеної кави й місцевої води не варто було очікувати нічого хорошого. Хай там як, а, позбувшись кави, Пітер почувався краще. Власне кажучи, майже нормально. Його організм нарешті позбавлявся наслідків «стрибка». Пітер приклався просто до крана й зробив великий ковток. Смакота. Відтепер він питиме тільки воду.

Енергія поверталася до Пітерового тіла, наче кожна клітина його була мікроскопічною губкою, що роздималася, вдячна за те, що її нагодували. Може, так воно й було.

Чоловік узув сандалії, застібнув їх і вийшов зі свого номера, буцімто щоб краще вивчити територію, але також, щоб відсвяткувати повернення бадьорості. Занадто довго він був ув’язненим. І ось нарешті свобода!

Щоправда, свобода тільки прогулюватися лабіринтом коридорів. Приємна переміна, якщо порівняти з чотирма стінами його кімнати, проте й на вихід у степ широкий теж не дуже схоже. Лише порожні переходи, яскраво освітлені тунелі стін, стелі й підлоги. І двері що кілька метрів.

На кожних дверях — табличка, на табличці — прізвище та ініціали, а також — більшими літерами — професія особи. Наприклад: В. ГЕК, ШЕФ-КУХАР, С. МОРТЕЛЛАРО, ХІРУРГ-СТОМАТОЛОГ, Д. РОЗЕН, ТОПОГРАФ, Л. МОРО, ІНЖЕНЕР-ТЕХНОЛОГ, Б. ГРЕХЕМ, ІНЖЕНЕР ЦЕНТРИФУГИ, ДЖ. МУНІ, ІНЖЕНЕР-ЕЛЕКТРИК тощо. Слово «інженер» траплялося часто, як і характерне для назв професій закінчення «-лог».

Крізь двері не чути було жодного звуку, в коридорі також панувала тиша. Очевидно, аміківці або працювали, або всі сиділи в кафе. За їхньої відсутності не було нічого зловісного, жодної причини лякатися, втім Пітерові стало лячно. Полегшення, яке він спершу відчував через те, що вийшов із номера сам-один,