Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

без супроводу, поступилося місцем прагненню побачити бодай якусь ознаку життя. Він пішов швидше, завертаючи за кожен ріг із дедалі більшою рішучістю, але щоразу його зустрічали ті самі прямокутні переходи й ті самі ряди однаковісіньких дверей. У такому місці навіть не знаєш напевне, заблукав ти чи ні.

Коли Пітера вже починало проймати потом, а пам’ять закололи спогади про пастку дитячої виправної установи, закляття було зруйновано: завернувши вчергове, він ледь не зіштовхнувся ніс у ніс із Вернером.

— Тпру! Де горить? — запитав Вернер, поплескуючи себе по огрядному череві, наче пересвідчуючись, чи така несподіванка не завдала йому шкоди.

— Вибачте! — промовив Пітер.

— Із вами все гаразд?

— Так, дякую.

— Це добре, — добротливо кивнув Вернер, який, однак, не був у гуморі потеревенити. — Нехай так воно буде й далі, старий!

Звичайна буденна фраза чи попередження? Важко сказати.

За кілька секунд Пітер знову лишився на самоті. Напад панічного страху минув. Тепер він бачив, що блукати коридорами незнайомої будівлі — це не те саме, що потрапити в пастку ув’язнення. Вернер мав рацію: треба опанувати себе.

Повернувшись до свого номера, Пітер помолився. Помолився, прохаючи Бога напутити його. Відповіді він не отримав, принаймні поки що.

Чужинець — оазянин — благав його повертатися до поселення якомога швидше. То... може, вирушити просто зараз? Клаустрофобія, що охопила Пітера в коридорі, вказувала нате, що він іще не цілком відновився — зазвичай чоловік не був панікером. До того ж, ще нещодавно він непритомнів, блював, марив. Можливо, Пітерові належало ще відпочити, аж доки він не почуватиметься собою на всі сто відсотків. Але оазянин благав його повернутися, а АМІК привіз його аж сюди не задля того, щоб той лежав на ліжку, втупившись у власні ноги. Треба їхати. Треба їхати.

Річ у тому, що це означатиме відсутність листування з Беа багато днів поспіль. Це нелегко буде для них обох. І все-таки за таких обставин уникнути цього не було змоги. Усе, що Пітер міг зробити, — це відкласти свій від’їзд ще на трохи, щоб у них був час спершу написати одне одному.

Пітер перевірив «постріл». Нічого.

«Повертай

я, Пітере, коро, о, дуже  коро, корі е, ніж ти може . итай нам Книгу дивних нових ре ей». Йому досі вчувався голос оазянина, астматичний і натужений, неначе кожне слово давалося з превеликою силою, схожий на хрипіння музичного інструмента, зробленого з цілковито непридатного для цього матеріалу. Вирізаного з кавуна тромбона, частини якого поскріплювано гумками.

Але не треба зважати на фізичні особливості: це були душі, спраглі за Христом, що чекали на Пітерове обіцяне повернення.

Але ж чи обіцяв він їм? Пітер не міг пригадати.

Божий голос зазвучав у голові, відповідаючи на його запитання: «Не треба все ускладнювати. Роби те, задля чого ти прибув сюди».

«Добре, Господи, — відказав Пітер своєю чергою, — але можна я дочекаюся ще одного-однісінького листа від Беа?»

Знемігшись чекати, він знову вийшов у коридор. Там, як і раніше, було тихо, порожньо і нічим не пахло, навіть мийним засобом, хоча підлога була дуже чистою. Не блискучою, незаймано чистою, як у виставкових залах, а просто без помітних слідів бруду чи пилу. Чистою до розумної міри.

Дарма Пітер злякався замкненого простору. Лише кілька переходів мали суцільні стіни, решта були з вікнами, великими, крізь які лилося сонячне проміння. Як він не помітив цього раніше? Як це йому вдалося вибрати тільки ті переходи, що не мали вікон? Так часто трапляється з божевільними, коли вони підсвідомо вибирають ті ситуації, які підтверджують їхні негативні установки. У минулому Пітер був майстром до таких штук, але Господь показав йому кращий шлях. Господь і Беа.

Пітер пішов коридором, перечитуючи таблички на дверях, намагаючись запам’ятати імена на випадок, якщо колись треба буде когось знайти. Його знову дивно вразило те, що жодні двері не було обладнано замком, лише простою ручкою, відчинити яку міг кожен незнайомець.

— Ти що, хочеш украсти мою зубну пасту? — підсміхнувся Русос, коли Пітер запитав, було, про це.

— Та ні, але ж у вас може бути там щось дуже особисте.

— Хочеш украсти мої черевики?

Колись Пітер украв-таки чиїсь черевики й розмірковував, чи не сказати про це, але втрутився Муні:

— Він хоче твої мафіни, старий! Пильнуй за своїми мафінами!

Як на те, минаючи ряд дверей, Пітер побачив на одній із них табличку з іменем Ф. РУСОС, ІНЖЕНЕР З ЕКСПЛУАТАЦІЇ СПОРУД І УСТАТКУВАННЯ. За кілька секунд ще одне ім’я трапилося йому на очі, і він ледве-ледве опанував себе, усвідомивши, кому воно належить: М. КУРЦБЕРҐ, ПАСТОР.

Чого Пітер так здивувався? Курцберґ зник безвісти, але ж ніхто не сказав, що він мертвий. Доки доля його невідома, причини поселяти когось іншого в його номері чи забирати табличку з його іменем не було. Він міг будь-коли повернутися.

Піддавшись раптовому пориву, Пітер постукав у двері. Ніхто не відповів. Він постукав удруге, гучніше. Знову тиша у відповідь. Звісно, йому належало піти геть. Але він цього не зробив. За мить він уже стояв усередині. Кімната була така самісінька, як і його, принаймні за планом і оздобленням. Жалюзі були затулені.

— Агов, є тут хто? — неголосно гукнув Пітер, аби пересвідчитися, що він сам.

Він намагався переконати себе, що якби Курцберґ був тут, він запросив би Пітера й наполіг, щоб той увійшов, утім, хоча так, імовірно, воно й було б, це Пітера не виправдовувало, адже він увійшов без запрошення в дім до незнайомої людини.

«Але ж це не дім, чи не так? — сказав Пітер сам до себе. — Аміківська база не є домівкою ні для кого. Це просто велике робоче місце».

Чи шукав Пітер собі виправдання? Можливо. Ба ні, його спонукало щось глибше за це. Беа відчула б це також. В аміківцях було щось дивне, його дружина допомогла б йому зрозуміти, що саме. Ці люди роками живуть тут, між ними мали б зав’язатися міцні товариські стосунки, і все ж... і все ж...

Пітер пройшов далі, до помешкання Курцберґа. Схоже, до нього ніхто більше не заходив потайки сюди. Повітря