Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

– Віолетто… – тихо прошепотів її ім’я, сам не розуміючи, чи це було проханням, чи попередженням.

Вона завмерла, не відводячи погляду, але трохи схилила голову, ніби закликаючи його продовжити.

І він не витримав.

Різким, але водночас ніжним рухом Аларіон притягнув її до себе, ближче, посадив на свої коліна, відчуваючи, як її бедра обіймають його талію, і її тонкі пальці, які нервово стискали його плечі, але не відштовхували. Її слухняність, її довіра розтопили останні залишки його стриманості.

Її хустка впала на підлогу, оголивши бліді плечі.

Він нахилився, торкнувся її губ, спочатку м’яко, майже несміливо, але потім усе пристрасніше, як людина, яка нарешті дозволила собі те, чого так довго прагнула. Її руки піднялися, обійняли його шию, і це було все, що йому потрібно було, щоб повністю розчинитися.

– Віолетто, – прошепотів, торкаючись її обличчя. Її щоки були гарячими, її губи солодкими, а очі – майже зачарованими.

– Лоріане, – відповіла тихо, майже беззвучно, але цього було достатньо, щоб він зрозумів: вона зараз належить лише йому.

Ні, вона належить Лоріану. Не Аларіону.

І це було так нечесно: він точно знав, що буде, якщо скаже їй своє перше – справжнє – ім’я. 

Хоча… може, бути новою людиною… не так вже й погано.

Його губи знову знайшли її, і він поцілував її з усією пристрастю, яку стримував. 

Ще трохи, і вона знову пішла – хотіла виспатися. 

– На добраніч, – кивнула, – обіцяй глядіти Лолу. 

Зникла.

– Слово принца, обіцяю, – відповів з ледь вловимою іронією, коли лишився сам на кухні.

Знову її коротке «на добраніч», після якого чоловік не спав до ранку, але цього разу ще один поцілунок на прощання. 

І щойно заплющив очі, забувшись на диванчику на кухні з калатаючим серцем, як Лола уві сні впала з ліжка і з криком побігла шукати свого «туту». Змушений був вставати і готувати їй сніданок – навчився непогано готувати і навіть сам полюбив дитячі п’юре. 

Потім виснажений від своєї «дурної голови» заснув на роботі в підсобній, поки Врунґільда вчила Лола розмішувати ложечкою настоянку від кашлю і вскрикувала, коли дівчинка намагалася засунути ту до рота.

Врунґільда розбудила його перед обідом, запропонувавши поїсти. Після смаколиків до чаю раптом вручила настоянку для покращення пам’яті, яку так любили студенти.

– Навіщо? 

– Зустрінься зі своїм другом з минулого життя. Вгости його. Бо я теж не розумію, як можна забути когось ось так просто. 

– Може, вдарився головою. Хіба ж я знаю? – потис плечима. 

Але взяв відвар. 

Ввечері кликав Віолетту – не прийшла. Наступного дня Врунґільда відпустила чоловіка раніше, щоб готувався до Нового року, погуляв містом і купив прикраси додому, аби пораділа й дитина. Хоч йому саму було байдуже на ті всі блискітки, але Лола була в захваті.

Віолетта знову не прийшла за його покликом. 

– Вона не прийде, – тихо прошепотів він сам до себе, але Лола, почувши звук його голосу, миттю обернулася.

– Плийде! – впевнено заявила дівчинка, трясучи в руках іграшкою на ялинку – червоною кулькою.

Аларіон зітхнув, натягнувши на обличчя вимушену пусмішку. Лола мала більше віри в людей, ніж він сам.

– Беремо цю кульку? – запитав, і дівчинка насуплено кивнула. – Розрахуйте нас, будь ласка, – звернувся до продавчині, яка розбирала коробки в комірчині.

Згодом вийшли з крамниці з цілим пакетом.

Чоловік завмер за рогом, зупинився, задумавшись, поки Лола роздивлялася ліхтарики над головою.

Алек.

Чому він не впізнав його тоді? Це питання не давало спокою. Може, це була хитрість? Може, хлопець приховав свою реакцію, аби врятувати його? Або він дійсно не впізнав – і це, можливо, на краще – не здасть абощо. 

У Алекові завжди вирували емоції, він був прямолінійним і живим настільки, що сховати таку істотну реакцію для нього було майже неможливо.

Рішення визріло раптово, але впевнено. Аларіон вирішив повернутися до того архіву, хоча б одним оком глянути, чи все добре в його колись-слуги, як той живе.

– Лоло, – тихо сказав він, дивлячись на дівчинку, яка гралася своїми новими прикрасами. – Ти готова до маленької подорожі?

Дівчинка зірвалася на ноги, її очі блищали від нетерпіння.

– Тяк!

– Туди, де ти ще не була, – відповів, швидко вкриваючи її теплим плащем.

Лола вже звикла до його несподіваних рішень, тому слухняно обхопила його за шию, коли він взяв її на руки.

Перевірив, чи ніхто їх не бачить, заплющив очі. Раз, два, три…

І за мить перед ними височіла стара будівля архіву, оточена тінями ночі. Тільки декілька вікон світилися теплим світлом, залишаючи натяк на те, що там хтось є.