Анатолій Привітний - Роботи Демонстрація сили, Анатолій Привітний

     -   Подивися, яка ідилія, ані Етайських собак, ані монстрів тут не видно, майже як на землі. Поля з коровами, що пасуться. - Я розвів руками, охоплюючи картину пейзажу, що відкрився. - Безкрайні поля з тваринами, повільні хмарки, що пливуть над горизонтом і приємний запах степу. Ідилія доброти та умиротворення оточує нас.  Ми знаходимося в раю, ми як Адам і Єва серед безкрайнього квітучого саду.

     - Може ми і Адам та Єва як сказано у релігійній міфології, але яблука тут не ростуть. От якби були яблука, тоді буде рай, а поки що гарне місце. — Жанна посміхнулася своєю чарівною усмішкою.

     - Значить, яблуні я тут посаджу.

    Іти стало набагато легше, недалеко гострими вершинами височіли перші скелі. За ними був мій стартовий майданчик із яхтою. Передчуваючи швидке закінчення шляху, ми прискорили кроки. Нам ще по степу треба було тупотіти кілометрів п’ять.

    Невидима загроза порушила безтурботність савани. Корови підняли голови і почали збиватися в коло головами всередину. Бівери спочатку зібралися в купу і потім, як по команді, рвонули з місця із завидною швидкістю. І тільки величезна тварина гора продовжувала пастись, лише один раз піднявши голову подивившись, кудись убік. У степу з'явився хижак.

    Я глянув у той бік, куди повернула голову тварина гора. В одному місці трава ворушилась. Зважаючи на те, що трава ворушилася на досить довгому відрізку, кілька невідомих тварин досить швидко рухалися в траві. Неприємно було те, що невідомі рухалися нам навперейми. Ми знаходились у самому центрі поля без жодного дерева, куди можна влізти. Хоч ще не знали, що йде нам назустріч, але відчувалося, що бійка невідворотна. Я з надією глянув на недалеку гряду скель. Добігти не встигнемо.

    - Ти тримаєш ножа, - він довгий  зі зручною ручкою та захисним кожухом. Собі взяв зуб монстра. Він хоч трохи й незручно лежав у руці, але мав солідну довжину близько тридцяти сантиметрів.

    - Виживу, зроблю шикарну ручку. - Дівчина з подивом подивилася на мене.

    - У тебе завжди, думки не щодо ситуації. - Я лише посміхнувся.

    Хоч наші м'язи і були перебудовані, але ця обставина мало втішала, на нашій планеті всі хижаки мали залізні м'язи і просунутий інтелект.

    - Ми як первісні люди, кам'яний ніж і хижак, хто сильніший, - кисла фізіономія подивилася на мене. Жанна готувалася до бійки. В очах з'явилася знайома жорсткість, рука залізною хваткою тримала ножа. Я торкнувся плеча.

    - Я почну першим, ти дій за обставинами.

    - Короткі в тебе інструкції, - дівчина посміхнулася.

    Вибравши місце з меншою травою, ми підготувалися до оборони. Рух в  траві, не дійшовши до нас кілька десятків метрів, припинивсь. Через деякий час рух відновився, нас брали в півкільце.

     Нарешті трава розсунулася, і на відкрите місце почали виходити тварюки, які однією своєю появою налякали степ. Яке ж було наше здивування, коли в перших тваринах ми впізнали наших знайомих Етайських собак. Вони, як завжди, дивилися на нас немиготливими очима. Поступово з'явилися їхні родичі, оточивши нас двома рядами, півкільцем з боку гір. Собаки мовчки дивилися на нас. Ми також мовчали.

     - Дванадцять штук, - тихо промовила Жанна. Я теж встиг порахувати. Перевага сил була не на нашу користь. Ми так і не знали, на що вони здатні. Розправа з птахоящерами показала, що у бійці собаки були серйозними противниками. Прийдеться їх зуби вже відчувати на собі. Я зробив крок уперед.

     - Пропустіть, - я з-за пояса дістав ікло монстра. Передні собаки, побачивши ікло, знітилися і позадкували назад. Видно монстр у вигляді навіть одного зуба вселяв страх.

Почувся приглушений рик. Гарчав один із собак, що знаходиться в другому ряду, крайній. Відносно невеликий собака з потворно великою головою. Ось ватажок, він себе видав.

    Тим часом лад відновився. Дисципліна у собак залізна. Повернуться назад у ліс, означало стати баранами для псів. Але вони саме цього і домагалися, дорога назад до лісу була відчинена. Перемога або смерть! Іншого шляху не було. Я провів свій план.

    Перестрибнувши через перший ряд собак, я накинувся на ватажка. Він зустрів мене роззявленою пащею. Ніж встромився прямо в його глотку. Червона кров бризнула з рота ватажка. Але залізні зуби зімкнулися на моїй руці. Здавалося він, зовсім не відчував болю. Щелепи з нелюдською силою почали ламати кістки, але вони вистояли. Іншою рукою я схопив його за ноги і як поліном почав відбиватися ватажком від собак, що миттю накинулися на мене. Але така тактика успіху не давала. Треба було добивати ватажка. Перехопивши вільною рукою, щелепу я з силою рвонув її. Щелепа піддалася. Я звільнив руку з ножем. Кістки та білі жили виглядали через шматки м'яса на руці. Тваринна злість охопила мою суть, нелюдським зусиллям я з розмаху відтяв ватажку голову. Наступним ударом я розпоров живіт одного з наших знайомих собак. Наступною, ніж устромився в бік і розпоров його знизу  догори іншому  Мені ж убік і шию вчепилися кілька собак. Далі нічого не пам'ятав. Опам’ятався, сидячи, спершись на купу мертвих псів. Жанна вся в крові перев'язувала уривками одягу мені руку. На шиї якась ганчірка вже була намотана.

    - Отямився, слава богу, - дівчина була вся в сльозах. – Ти був страшний, м'ясо, голови кіски собак розліталися в різні боки.  Ти просто відривав їх від себе і різав на куски. Жах.

    - Нам треба йти, кілька тварин втекли. Якщо ми затримаємось, то другої атаки не переживемо.

    - Я важко підвівся і, спираючись на плечі дівчини, зумів досить непогано йти.

    - Ти….

    - Мовчи, дівчина закрила мені рота. Не витрачай сили. Нам треба дійти.

   Ми мовчки йшли степом. На нас дивилися лише бівери. Коли ми залишили місце бійки, вони туди прийшли і з гамом і сварками. Трупи собак з'їли дуже швидко.

Якийсь час вони дивилися нам услід. Але нападати не наважилися. Черговий раз впевнилися, добротою, жителі спокійного степу не відрізнялися.