Анатолій Привітний - Роботи Демонстрація сили, Анатолій Привітний

       -  Тобі не здається що наші собаки  зараз обідають нашою мавпою, - дівчина уважно

видивлялась щось в кущах.

        = Так, агресор став жертвою, поранений супротивник стає здобиччю. Наші собаки ще ті

падлюки, головне про це пам’ятати. А поки повечеряємо та ляжемо спати. Дерево у нас є

Сусіди навряд  чи  будуть турбувати, отже у  нас спокійний вечір та ніч.

Підтягнулися собаки, облизуючи розкриті окровлені пащі.  

       -  Свині, допомагати нам не стали а їсти так прийшли, - декілька плодів прийшлось кинути

 своїм супровідникам.

   Тим часом Жанна принесла м'ясо, тож прийшлось назбирати гілля для багаття. Згодом м'ясо шкварчало на вогнищі розповсюджуючи приємний запах. І це була велика помилка, нашу команду оточила зграя двоногих невеликих розмірів птахо-ящерів. Клацаючи дзьобами, вони організовано оточили нас щільним кільцем, маючи твердий намір добре повечеряти.

    Схопивши свою зброю, ми приготувалися відбивати напад, але птахів  було багато, і вони були голодні.

    - Ми можемо не впоратися, - Жанна притулилася до мене спиною, на жаль до дерева нам дорогу перегородили.

     Ось тут наші проводжаті повністю реабілітувалися. Вони, як тарани, врізалися в стрій ворогів, своїми потужними щелепами миттєво розриваючи на шматки птахо-ящерів. Сум'яття і гамір здійнялися надзвичайні. Ми з Жанною своїми «мечами» посилено допомагали псам, рубаючи ящерів праворуч і ліворуч. За кілька хвилин значно поріділе військо розбіглося. Як не дивно собаки не стали їсти м'ясо птахів, і нам довелося на вечерю поділитися з ними своїми фруктами.

Собак нагодували. Поступово пі крики різних тварин наступив вечір.

     Цієї ночі ми ночували на дереві. Рюкзак із фруктами ми повісили над головами собак, але з таким розрахунком, що його дістати неможливо. Самі, піднявшись до роздвоєння стовбура, сіли в досить зручну ложевину. Ніч пройшла у тривозі. Хоч ми й намагалися спати по черзі, притулившись один до одного, але сон все одно не йшов. Кілька разів до нас намагалася пролізти якась тварина, але в останню хвилину рик собак і піднятий нами шум відганяв його.

   Лише на ранок ми забулися на годину тривожним сном. Але промені вранішнього сонця пробили листя, і нас розбудили. Наші проводжаті вже не спали і чекали, коли ми спустимося. Спустившись, ми з жалем помітили, наші плоди викрав невідомий злодюжка.

     - Ну, що не вберегли, нічого вам доручити не можна, - Жанна злісно накинулася на собак. –  Дівчина показала собакам порожній рюкзак. Розумні тварини все зрозуміли, бо вмить зникли в кущах. Добре що дерево рясніло багатьма визрівши ми плодами. Поповнивши запаси їжі ми продовжили шлях до гір які бовваніли вдалечині.

    Дерева поступово зникли, починався Етайський степ. Трави висотою в пояс, квітли різнокольоровим розмаїттям. З’явивсь специфічний степовий запах, запах квітів та трави. Подих вітру коливав вершечки трав створюючи ілюзію хвиль. Вдалині виднілися туші якихось великих тварин. Час від часу попадались нори невідомих істот, чомусь вони доволі сильно смерділи. Степ жив своїм життям не звертаючи ніякої уваги на двох двоногих істот, та двох собак які поволі сунули сухопутним морем в напрямку гір. Йшли повільно, висока трава наскільки сповільнила рух , що починали виникати сумніви дійти за світлового дня до гір. Скелі здавалися близько, однак наближались повільно. Після невеликого перепочинку, з поїданням плодів, та годуванням двох обжерів, вирішили йти і вночі.

   Невдовзі з’явилась невелика річка, яка стрімко несла свої холодні гірські води до океану.

     -  Брр… яка холодна,- Жанна засунула руку в воду і швидко висмикнула, - гори близько не

 встигає прогрітися.

      -  Шукаємо, брід,- я подививсь вздовж річки. Недалеко нижче за течією вона розливалася

 більш широко і виднілися великі кам’яні валуни, - Пішли вниз, можливо там є брід.

  Спустившись нижче дійсно річка виходила на рівне місце, розширювалася і протікала між великих валунів. В цьому місці ми вирішили перейти. Вода обпікала ноги однак  глибина ледь доходила  до колін.

     -  Дивись туди, - дівчина потягнула мене за плече показуючи в воду. Проти течії в нашому

 напрямку пливли декілька великих рибин. – Я їх боюсь.  

   Ми бігом наскільки дозволяла течія кинулися до протилежного берега. Я дівчину пустив вперед сам   вхопивши зуба поспішав за нею. Ногу пронизав пекучий біль.  Дістала все таки гадина.  Вона вчепилася в литку намагаючись відгризти  кусок м’яса. Зціпивши зуби  розпорюю рибині пузо. Вода моментально почервоніла від крові. Однак зуби вона  наче розчепила. Від крові риби наче сказилися, вони миттю накинулись на свою товаришку. Відриваючи та ковтаючи  шматки. Вхопившись за великий валун я вискочив на берег. Пекучий біль зводив з розуму. Жана пальцем мовчки показувала на мою ногу. В ікру вчепилась велика голова, тулуб виявився з’їденим, тільки кістка з голови стирчала вказуючи - тут був колись хребет.

      -  Стій я ножом розімкну зуби,- дівчина  розчепила зуби і огидою кинула голову в

воду. Мелькнуло кілька хвостів і голова зникла в холодних водах річки. – Чому тут всі хочуть нас з’їсти.

     -   Світ тут такий, а ми слабка ланка.

 Собаки в воду  не полізли вони деякий час дивились на нас, з протилежного берега потім зникли в траві.

      =  Добре що хоч позбулись цих двох, не подобались вони мені, якісь підлі. – Жана десь з

 своєї одежі вирвала кусок тканини і зав’язала мені ногу. – Ще ти рюкзак згубив, ми залишилися без їжі.

     -   Хай… нам вже  недалеко, підем швидше до темряви встигнемо.  Ми рушили вгору.

У передгір'ї на висоті рослинність дещо змінилася. З'явилося більше полів із невисокою травою.  Почали траплятися травоїдні тварини, з широкими щелепами, схожими на корів. Вони мирно паслися серед невисокої трави. Іноді зустрічалися величезні гірко подібні тварини, на восьми ногах, вони із задоволенням об'їдали молоді пагони з кущів у нескінченній кількості, що росли в передгір'ях.  Це  вони виднілися вдалечині. Тепер ставало зрозуміло, чому в лісі було безліч галявин з невеликими кущами. Такі гіганти просто з'їдали галявину та перебиралися на інше місце. Але найбільше на передгірських полях було біверів. Великих двоногих напів-птахів напів-ящерів. Мали вони пристойний зріст, під два  метри заввишки, міцні ноги, і відносно невелику голову на довгій шиї. Цікаво було те, що вони траву не щипали, своїм міцним дзьобом, а рвали її лапами, що росли по обидва боки тулуба. І коли верхніх два ока на голові дивилися по сторонах щоб не підпустити хижака, нижніх два  дивилися, яку траву рвуть  і, потім набивали повний дзьоб  та спокійно пережовували. Також харчувалися бівери молодими гілками кущів.  Мабуть, для мешканців полів ми ніякої небезпеки не становили, бо на мілутіан ніхто не звертали жодної уваги. Добре що собаки нас покинули.