Анатолій Привітний - Роботи Демонстрація сили, Анатолій Привітний

    - Щиро кажучи, мені було приємно тебе нести, - відверто зізнався я, знімаючи шину.

    - А мені подобається, як ти пахнеш, - відверто зізналася дівчина, і залилася рум'янцем.

    - Одні, в джунглях, на острові, говоримо, один одному компліменти, мені це подобається, - жартом я розрядив обстановку. Дівчина тим часом оглядала чотирипалого ящера оцінюючи його з гастрономічної точки.  Для запікання вибралась шия, інші частини тіла дівчину не привабили.

    -  Якесь воно все жилаве й не гарне, фу. - Однак собакам це не завадило за годину з’їсти основну частину, вони миттю накинулися на тушу відриваючи і ковтаючи величезні шматки м'яса. У траві почалася незрозуміла метушня, ніби хтось повзком до нас пробирався. У небі з'явилися птахи, кружляючи над нами. Навколишній світ, що харчується падаллю, збирався на обід. Якість невеликі гризуни, хутко і невідомо звідки з’явились. Причому близькість двоногих переможців нікого не лякала.

    - Щось мені все це не подобається, - Жанна з острахом подивилась на небо де все більше з’являлось якихось птахів. До залишків ящера підтягнулись якісь дивні тваринки трохи менші за наших собак але довших. Всю живність об’єднувало одне - великі зубаті голови контрастували з відносно невеликими тілами. – Треба тікати, так  ми скоро ми станем обідом.

    Підхопивши м'ясо та рюкзак, ми швидко покинули місце трапези.

Декілька дерев «акуву» росли на краю галявини і, собаки постійно вказували куди треба піти.

        -  Бачиш вони тебе  до дерева ведуть.

        -  Так, їм же потрібно м'ясо овочами закусити.

Однак вирішили запаси продуктів поповнити вже вранці.  

 Наші супроводжуючі ліниво і знехотя піднялися і затрусили за нами.

     - Ну що, - звернувся я до наших провідників, - злякалися і драпонули, не стали захищати своїх друзів. А тепер все одно плететься за нами. Совісті у вас немає. - Пси, похнюпивши голови, мовчки сунули, здавалося, вони все розуміли.

    - Я думаю, вони шкодують, що покидають величезну купу м'яса, - через це й голови почепили.

    - Тварини, наче все розуміючи, дивилися на нас своїми шістьма очима. Залишивши негостинну галявину, ми знову опинилися під покривом лісу. На підйомі йти ставало все складніше і складніше. Зарості ставали густішими, високі дерева траплялися рідше. Почали з'являтися невеликі тварини, мабуть, травоїдні. Але, побачивши наших супроводжуючих, швидко тікали. Другий ярус лісу як завжди кишів великою кількістю різних тварин, що стрибають і лазять. Вони з цікавістю спостерігали за нашим пересуванням. Великі галявини вже траплялися значно частіше, і приходилось брести серед високої трави. З часом ліс поступово перейшов в  степ. Вдалині виднілось декілька дерев, до яких ми рушили з наміром перепочити, засмажити м'ясо, та про вся к випадок, можна буде залізти на дерево в разі чергового нападу. На наше щастя деревами виявились «акуву», з гарними визрівши ми плодами.

      -   От нам повезло, тут ми й заночуємо, - ми прискорили ходу.

   Дерев виявило чотири, трохи поодаль росли високі кущі.

      -  Ти замітив, нам плоди заміняють воду, вони настільки соковиті що води майже не

хочеться. Давай доїмо ті що в нас є, а далі вже нарвемо нових.

       - Тримайте , - кинув по плоду собакам і два останніх дістав нам.  До дерев ми вже

Підходили лише з куском м’яса завернутим в великий листок якоїсь рослини та з пустим рюкзаком.

      -  Стій, он дивись,- дівчина показала на щось пальцем.

Серед гілок сиділа якась велика тварина. Придивившись виявилось що на сусідніх деревах сиділи такі ж самі тварини. На кожному дереві по тварині. Притому кожне дерево маю свою особину.

      -  Вони схожі на земних горил, я таких бачив в музеї. Дивись які в них плечі і руки, -                                 

подививсь на себе,- у них плечі вдвічі ширші ніж у мене. Якісь вони занадто спокійні,- ми доволі близько підійшли до дерев. Собаки чомусь відстали, здалеку дивлячись на розвиток подій.  –  я згадав, професор згадував колись про здорових тварин в лісі, він називав їх мавпозуби. Тварини мали довгі руки з міцними кігтями на пальцях, і доволі короткі ноги. Це вони.  І щось мені здається нам не раді.  Мавпозуб з крайнього дерева зліз на землю, і видав гучний рик. Розмахуючи довжелезним граблями він двинувся на нас. – Відступаємо, - я затулив собою дівчину і ми почали повільно відступати. Тварині наш відступ додав рішучості, вона вже побігла на нас швидко перебираючи короткими ногами.

Я вхопив м'ясо та кинув тварині в морду. Вона вправно вловила, понюхала гучно втягуючи повітря, потім відкинула і знов кинулась на нас.  Тікати було запізно, я дістав зуб монстра і приготувавсь до захисту. Жанна схопивши ножа приготувалась мені допомагати. Однак вигляд здоровенного зуба пригальмував мавпозуба. Він уважно роздивлявсь зброю в мої руках. Розмахуючи зубом я кинувся на ворога з слабкою надією що останній злякається. Однак сталося інакше, мельниця запрацювала і  пішла на мене.  

    Дякую тобі «мишулок» за те що ти дав мені нове тіло і поліпшив реакцію. В якусь мить я помітив замах кігтистої руки  на мене, різко відступив і розрізав долоню тварини.  Гучне верещання заклало вуха, тварина з подивом дивилась на свою долоню з якої струмком цебеніла кров. Тепер в неї була тільки одна рука.  На цьому поєдинок скінчивсь. Мавпозуб розвернувсь і побіг до свого дерева.

       -   Не втечеш, - я кинувсь навздогін. До дерева ми прибігли майже одночасно. Тварина

здоровою рукою чіпляючись за гілляки швидко полізла нагору, я слідом. На середині дерева тварина бачачи що я наближаюсь, розгойдавшись на гілячці перескочила на сусіднє дерево. Тут трапилось неймовірне, сусідній мавпозуб накинувся на пораненого товариша і почав молотити його своїми кігтистими руками.  Останній не витримав зіскочив на землю та побіг до

великих кущів. Я переміг, дерево «акуву» стало нашим, сусідні хазяї тільки наглядали, на їхню власність вже ніхто не претендував. Тим часом в кущах де зник мавпозуб почувся вереск та  гарчання, що свідчило про битву не на життя а на смерть. І собаки десь зникли. За кілька хвилин все затихло.