Анатолій Привітний - Роботи Демонстрація сили, Анатолій Привітний

Сьома частина

    Ніч пройшла спокійно під захистом «мишулока» та в  присутності двох собак, які мирно похропували в підліску. Вони явно не збиралися кидати нас. І ми не дуже заперечували. Ранок почався як завжди з писків, криків і суєтної метушні, мешканців джунглів. Виспалися ми добре, снідали плодами, кинувши кілька штук собакам. Я ще раз відвідав дерево, де намагався нарвати, можливо, більше плодів, бо передчуття говорило, годувати треба буде ще й своїх нових знайомих. Доручивши нести імпровізований рюкзак дівчині, і, у свою чергу, зваливши носилки з нею на спину, я рушив у ліс. Дійшовши до межі мертвої зони мене, раптом схопила рослина. Обвив мене разом з Жанною, «мишулок» притяг нас ближче до квітів.

     Такий поворот мене зовсім не втішив. Рослина, яка нас двічі врятувала, тепер нас не відпускала.

    - Мішель, що робитимемо, - з деякою тривогою запитала Жанна.

    - Не знаю, але я тривоги не відчуваю, - ми зараз дізнаємося.

І справді «мишулок» не змусив нас довго чекати. З товщі рослини висунувся ще один канат із чашоподібним виростом на кінці. У чаші лежав предмет величиною і формою, що нагадує голубине яйце, поруч величезний зуб монстра, обидва предмети фіолетового кольору. Я взяв яйце в руку, воно було теплим і твердим. Ми зрозуміли, що мали зробити, на подяку за наш порятунок.

     - Ми обов'язково дамо йому життя, - пообіцяв я розумній рослині, і сховав яйце у внутрішню кишеню. Кинджал віддав Жанні, собі залишив зуб, він спокійно міг замінити великий кинджал. Канати нас відпустили, і ми ступили до лісу. Собаки добродушно трусили поруч із нами, час від часу поглядаючи на рюкзак.

    Попереду чекало сто кілометрів невідомості.

   Як не дивно, перші кілометри лісових нетрів були пройдені легко. Високі дерева утворили над землею суцільний покрив, сонце слабо проникало в підлісок і тому йти між високими деревами було досить непогано. Лісова підстилка складалася з м'якого просоченого водою лісового моху. Ноги трохи застрягали у вологому килимі, але пристосувавшись та ступаючи на  більш тверді місця рухалися досить жваво. Другий ярус, кипів життям, стрибав, пищав, співав і розглядав із цікавістю дивних мандрівників. Деякі тварини спускались по стовбурах дерев та уважно  нас розглядали зблизька. Міцні здорові зуби щось не показували в них плодоїдних істот. Якби не собаки що трусили за нами,  вони точно на нас напали б.

    Неприємності почалися, коли ми вийшли на одну з численних галявин лісу. Тут великих дерев було небагато, натомість росли різноманітні трави та невеликі кущі. Місцями зустрічалась рослина з великими лопуховидним листям. Вся зелень виявилась молодою. Складалося враження, що рослини не встигають вирости, їх хтось регулярно з'їдає. Однак декілька дерев «акуву» все ж притулилися на краю галявини.

   На цьому лужку ми і вирішили зробити привал, розташувавшись під великим деревом посередині. Я не випадково вибрав дерево, у разі небезпеки можна на нього піднятися.

  Якоїсь миті Жанна смикнула мене за рукав, показуючи на собак. Собаки стригли повітря своїми потворними вухами, причому ще втягуючи носом недоступні нам запахи. Ще мить і вони зникли у високій траві. Захисники у нас погані, зате сповіщають про небезпеку чітко. Замість собак із трави висунулась цікава фізіономія, якоїсь тварини. Судячи з зубів, що виступають з пащі, це був хижак набагато більший за наших собак. Поступово з’явилося і ящіркоподібної будови тіло. Вже два сірих ока гастрономічно оцінювали нас. Вхопивши зручніше зуб, я приготувався до подальших подій. Після деяких роздумів ящір вирішив пообідати. Він просто виліз із трави і кинувся на мене, оскільки я був ближчим.

      В голові одразу застукало,  побоюйся отруйних зубів і бий у стик між головою та шиєю. Паща розкрилася, хапаючи мене за ногу, але зуби клацнули порожнечу. Я встиг підстрибнути і приземлився на спину ящеру. З досить великою спритністю, як для такого немаленького тіла, ящір розвернувся і скинув мене зі спини. Мій ніж тільки трохи розрізав броньований бік тварини. Навпроти мене був гідний супротивник.

Ящір, як ні в чому не бувало, знову дивився на мене. У наступній спробі ящір змінив напрямок атаки. Тепер його розкрита паща летіла просто мені в живіт. Я знову пішов убік, зуби ящера брязнули вже за кілька сантиметрів від мене. Ставало небезпечно, наступну спробу нападу допускати не можна. Тим часом супротивник, розвернувшись негайно, знову накинувся на мене. Але я встиг підхопити рюкзак і кинути його в розкриту пащу ящера. Він закрив пащу і одним рухом голови відкинув рюкзак убік. Цієї частки секунди мені вистачило, кинутися на нього і встромити ніж у шию. Клинок повністю поринув у плоть ворога. Але це не врятувало мене від удару головою, я, як і рюкзак, відлетів в інший бік.

     - Тримай ніж, - Дівчина з дерева кинула мені кинджал.

    Схопивши зброю, я приготувався до подальшої битви. Тим часом ящір, похитавши головою і не зумівши позбутися зуба, що стирчав з шиї, знову рушив на мене. Але різкість він втратив і почав волочити передню лапу. Зубата паща розкрилася і вже повільно рушила на мене.

    - Який живучий, - крикнув я і, розвернувшись, заходився тікати. Ящір на всю спритність своїх ще працюючих ніг, кинувся навздогін, залишаючи за собою кривавий слід.

    Метрів за п’ятдесят він впав. Я повернувся, і  його дорізав. Навіть у від членованої   голови очі як і раніше дивилися на мене.

     Бій тривав декілька хвилини. Слабких супротивників у цьому лісі не було.

     Жанна всю сцену спостерігала з дерева. Спустившись, вона на здоровій нозі стрибала до мене.

     - Мішель помацай, будь ласка, мою ногу,  вона зрослася. – Дівчина з огидою подивилася на тушу ящера. Я витер об траву руки і помацав кістки.

    - Виходячи  з того з якою швидкістю ти опинилася на дереві, то в цьому немає жодних сумнівів.

    - Дивно, кістки зрослися. - Не вірячи, я спробував зломлене місце зігнути, кістка була цілою і міцною. Доба знадобилася для зрощення кістки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍