Василь Тибель - Бурштин

мене, мій теж не втримається в тілі. Я б це зробила сама, але не маю впевненості, чи дозволить він мені себе вбити. Ти розумієш, про що я?

– Так, я завжди буду з тобою, бо якби не ти, із Марою б зустрівся я.

Він узяв із її рук шовковий гайтанчик і зав’язав собі на шию, потім поцілував її волосся. Вони притулилися одне до одного й мовчки стояли під сосною. Кожен думав про своє.

А ранок уже пробудив птаство. Дивовижне різноголосся наповнило ліс, розлилося дзвінкою повінню. Тепер ліс не здавався дрімучим, чужим і похмурим – навпаки, той спів розбудив його, додав світла. Косі сонячні промені, ледь пробивши темні крони столітніх сосон, струшували ранкову росу, загрузали в тумані, що ховався по видолинках. Ті промені тягли до землі голубі шлейфи серпанку, мережили й перемішували соковиту зелень молодого листя. Ліс чепурився, ніби наречена до вінця. За ранком упевнено йшов день.

Двоє молодих людей стояли, обійнявшись, і спостерігали за цим перевтіленням. Кожен із них був по-своєму закоханий у цю магічну красу. І кожен думав, що зможе, подібно до лісу, здолати темряву.

Розділ 12

Старий зошит

Вже минув полудень, а вони все йшли, без їжі та спочинку, до людей. Галя трохи попереду, бо краще знала дорогу. Простували крок у крок, так близько, наче побоювалися загубитися. Сашко впіймав себе на думці – яка ж вона невтомна! Він уже геть вибився із сил, хоча й не подавав виду. Обоє дуже хотіли ще до заходу сонця дістатися села: Сашко – тому, що не бажав знову опинитися в нічних хащах, Галя ж боялася своєї нової – темної – душі.

Йшли увесь час розмовляючи.

– Сашко, то що буде з нами? У тебе ж сім’я!

– Знаєш, я не буду критися – усе розповім про нас. Ми ж сучасні люди, думаю, Катя все зрозуміє. У нас і так останнім часом усе розлагодилося. Що ж до Танюшки, то я її завжди любитиму…

– Це якось нечесно виходить. Ніби я вкрала тебе в них.

– Не переживай, мала, Катя дасть собі раду. Хіба ж я не бачив, як чоловіки її очима їдять? А ми з тобою поїдемо звідси, купимо хатинку біля моря й кожні канікули забиратимемо Танюшку до себе. А як схоче, то поїде з нами. Ти, гадаю, не проти?

– Звісно, ні. Я й сама без батька росла, тому й совість мучить.

– Хіба ти винна, що так сталося? Я й сам не думав, що здатен так закохатися.

– А раніше навіть не помічав.

– Помічав, але…

– Знаєш, скільки я проплакала, коли ви з Катею оженилися? Одного разу навіть руки на себе хотіла накласти. Потім вирішила, що ти такий же, як інші, особливо коли облизувався, як кіт, на мої стегна.

– Ти й це помічала?

– Ні, мала курка півня не бачила!

– Я ж потай дивився!

– Ти ж…– Дівчина повернулася й скуйовдила рукою його пропітнілу чуприну. Сашко захоплено дивився в її очі.– Ти ж у мене один на все життя. І якщо це гріх, що я розлучила тебе з сім’єю, спокутуватиму його сама. Вже почала!

Вона поцілувала Сашка, потім чомусь розплакалась і побігла вперед. Він наздогнав її, пригорнув, і вони довго цілувалися, притиснувшись до якогось товстого дерева. Сашко пестив її груди, стегна, тулився до її стрункого тіла. Коли добрався до найзаповітнішого містечка, Галя легенько його відіпхнула.

– Облиш, любий, у нас ще добрий шмат дороги. Не хочу опинитися при заході серед лісу. Боюся.

– Гаразд, тоді вперед! – Сашко відпустив її.

Галина скинула бейсболку, щоб поправити волосся. Розстебнула защіпку, що тримала тугий хвіст, тріпнула головою. Лискучі хвилі впали на плечі, волосся майже сягало пояса.

Яка ж вона гарна! Сашко не міг відвести погляду від дівчини. Галя усміхнулася, перехопивши той зачудований погляд, дістала гребінця й почала розчісувати волосся.

Але що це, Господи? Пасма потяглися за гребінцем, а півголови раптом облисіло!

Сашко щільно заплющив очі й затрусив головою. Знову розплющив – ні, все як належить! Галя розчесалася й заплела волосся в косу.

«Знову марення! – прошепотів він до себе.– Тобі, хлопче, таки тре навідатися до психіатра».

– Що ти там бурмочеш? – запитала дівчина, закидаючи на спину наплічник.

– Та так… Неважливо… Дай я понесу! – Він кинувся відбирати в дівчини вантаж.

– Бачу, ти щось розклеївся. У тебе друге дихання відкривається тільки до однієї справи. А оскільки до цього ще довго, тому нестиму я! – вона засміялася, поправила лямки й швидким кроком рушила вперед.

– Хочеш остаточно підірвати мою репутацію джентльмена?

– Ага! Наздоганяй!

Сашко ледь поспівав за нею. Хвилин двадцять ішли мовчки. Сашко все ще не оговтався від свого марення. Дуже хотілося позбавитися від тих дурних страхіть. Нарешті наздогнав дівчину, набрався духу й, як хлопчисько-школяр, смикнув її за косу.

Галя обернулася: усмішка на все обличчя.

Сашка миттєво попустило. Він раптом відчув себе щасливим.

– Чого це ти заграєш? Якщо очуняв, тоді ось тобі наплічник, понеси трохи. Ти ж таки натоптав туди кілограмів двадцять того бурштину…

Галя розстебнула лямки, і наплічник ковзнув на траву. Сашко підхопив його і став біля неї.

– Далеко ще?

– Не дуже. Години три або чотири. Залежить від того, як ноги переставляти. Ти ж уночі йшов не до села, а в протилежний бік. Якби не наздогнала, уже до Балтійського моря підходив би.

– Цікаво! Ти ж ішла мені назустріч?

– Бо хитра – наперед забігла.

Вони рушили знову, тепер наплічник ніс Сашко.

– Слухай, а дід твій… звідки в нього… ну та, Сила?

– Він, взагалі-то, навіть і не рідний мені. Просто маму колись врятував, у неї були важкі пологи, важко я на світ з’являлася. Село, зима, все перемело, про лікарню годі й мовити. Тоді хтось порадив звернутися до діда. А він саме тоді до сільмагу прийшов на лижах, щось купити з харчу. Прийшов, прийняв пологи, пупок перев’язав, почав маму зіллями відпоювати – завжди з собою носив. Так і виходив обох – маму й мене. Після того завжди, коли в село приходив, навідував нас. Потім став мене брати з собою, зілля вчив. Отак і став він нашим дідом. Я ж досі імені його не знаю. Діду – та й годі.

– А він щось про себе розповідав?

– Дуже мало. Я спитала якось, скільки йому років, а він каже: дуже, дуже старий і, хоча вже втомився на цьому світі жити, має завершити свою місію.

– І що ж то за… місія?