Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Тімур мовчав.

– То, може, ви це зробили не з власної волі? Можливо, хтось вам погрожував, і не в вашому «шлунку», а зовні? Це все – вистава? Відповідайте, нам дуже потрібна правда.

– Ніхто мені не погрожував, – із широкою усмішкою і змахом рук у сторони заявив Тімур.

Слідчий продовжував наполягати:

– А можливо, ви в змові з підсудним? І тепер, надаючи неправдиву інформацію, просто хочете заплутати слідство. До речі, це не ви вдвох здійснили той підпал?

– Нікого я не знаю! – усмішка Тімура поступово згасала, а очі ставали порожніми. – Ні з ким я не у змові! – голос його підвищився. – Я просто... просто…

– Що просто? – запитав Мар’ян, нахилившись уперед.

Тімур раптом заверещав:

– Я просто не хочу зникнути в шафі! – схопившись обома руками за голову, він почав трястися. – Допоможіть! ДОПОМОЖІТЬ! Я не хочу в шафу! Я прийшов, щоб ви мені допомогли! Не хочу в шафу!

В істериці він підскочив на ноги і почав безладно бігати по кімнаті.

– Допоможіть мені, благаю вас! – кричав він, розмахуючи руками.

На відео видно, як слідчий обертається до того, хто веде запис, і ледь чутно говорить:

– Тут без психіатра нічого не вийде.

Запис обривається і знову поновлюється. Тепер глядачі бачать Тімура, який сидить спокійно в тій же кімнаті, дивлячись на Мар’яна. Людину в білому халаті, що з'явилася в кадрі, він уперто ігнорує.

Третьою особою на відео виявився лікар Гліб. Святослав одразу зрозумів, що події відбувалися все ще на Лук’янівці. Саме лікар, очевидно, зміг заспокоїти Тімура, який тепер виглядав значно врівноваженішим.

– То що, ми можемо продовжувати? – запитав слідчий, поглянувши на Тімура.

Тімур кивнув і знову усміхнувся.

– Можемо, пане слідчий, можемо, – відповів він, розтягуючи слова.

– Як ти це зробив? Я маю на увазі, яким чином підпалив вагон?

Тімур обвів поглядом кімнату, наче вперше її бачив, і сказав:

– А ви що, досі не знаєте?

– Ми все знаємо, але в мене складається враження, що якраз ти нічого не знаєш. Бо справжнім винуватцем тієї події є не ти.

– Не смішіть мене! Ви натякаєте на того бідолаху-перукаря? Та в нього ж на обличчі написано: «Я ніколи в житті не робив нічого протизаконного.» До речі, пане слідчий, коли ми вже перейдемо на «ти»?

– Ну якщо тобі це так потрібно, то просто зараз.

– Ну ось, зовсім інша справа, а то я почував себе якось не у своїй тарілці. Ви ж розумієте, про що я? А коли шафа відчиняється, я завжди себе так почуваю.

– Запитую ще раз. Як ти, Тімуре, підпалив потяг? – Мар’ян уже помітно нервував, час від часу мацаючи свою потилицю.

– Дуже просто, – відповів Тімур, не втрачаючи усмішки. – Використавши  пляшечку з нерозведеним ацетоном.

Слідчий зігнувся над столом, щось записуючи або читаючи, але через ракурс зйомки важко було зрозуміти, що саме він робить.

– А конкретніше? Як потрапив до кабіни? Чи просто закинув через відчинене віконце?

Тімур розсміявся, кинувши на слідчого проникливий погляд.

– У мене була така ідея, але я, із шафи, назвав мене дурнем. По-перше, мовляв, це надто просто, а по-друге, пожежу на станції помітили б одразу й швидко загасили. Полум’я мало спалахнути в тунелі між станціями, щоб вітер роздмухав його. Потрібен був масштаб.

– І що ж ти зробив із тим ацетоном?

– У депо я зайшов до порожньої кабіни, відкрив панель із приладами й старанно замінував її пляшечками з ацетоном. Усе вкрив ганчір’ям і папером. Щоб закріпити результат, додав ще кілька пляшечок до інтер’єру вагону, – трохи поміркувавши, він додав: – Ну, і все.

– І що, тебе ніхто не намагався зупинити?

– Так я ж був одягнений як машиніст, тому на мене ніхто й уваги не звернув.

– А ключі? Кабіни ж завжди замкнені – і в першому вагоні, і в останньому.

Тімур кинув погляд на Мар’яна й розвів руки в боки.

– Невже так складно в наш час дістати ключ, що відчиняє ці кабіни? На Петрівці не лише книжки продають, знаєте. А той, із шафи, розумніший за мене. Ось він усе й придумав.

– Щось слабо віриться, але це вже не мій клопіт. Добре, тепер бери ось цей аркуш формату А4 і все, що щойно розповів, записуй у нього з максимальною ретельністю, – Мар’ян поклав перед Тімуром чистий листок. – Опиши, як ти проник у депо, яка була година, скільки грамів ацетону було в кожній пляшці, скільки саме пляшечок ти використав і як їх розташовував. Усе до найменших дрібниць. Якщо одного аркуша не вистачить і з тієї шафи раптом вийде письменник, не соромся – папером я тебе забезпечу.

Далі на відео показували Тімура, який писав, Олійника Мар’яна, що неспішно ходив кімнатою з цигаркою в руці, та Гліба, який залишався на своєму місці й уважно спостерігав. Нічого важливого або цікавого більше не відбувалося аж до кінця запису, якщо не враховувати коригувальні запитання слідчого. Одне з них стосувалося того, звідки Тімур взяв одяг машиніста і що з ним зробив потім. Тімур без вагань пояснив, що то була форма його брата, який близько року тому пішов добровольцем в АТО, а після повернення планував продовжити роботу в метрополітені. З тією формою Тімур нічого не робив – просто повернув її до шафи. Згодом слідчий разом із двома поліцейськими знайде форму саме там, де Тімур і сказав, – у шафі.

У самому кінці відео буде ще одна розмова, яка на перший погляд не матиме особливого значення. Проте адвокат Святослава, Якуб, помітить у ній дещо незвичайне. Тімур, який до цього моменту поводився досить впевнено, раптом проявить занепокоєння. У його очах з’явиться неспокій, якого раніше не було. Вперше за весь час розмови зі слідчим він почне уникати прямого погляду, ніби намагаючись щось приховати.

– Ну, що ти там, понаписував? Ага, – Мар’ян підняв аркуш А4 зі столу. – Добре. У твоєму досьє зазначено, що ти одружений і маєш двох дітей – хлопчика та дівчинку.

Тімур мовчав.