Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Наші хлопці, звісно, з дозволу, провели обшук у твоїй квартирі на Виноградарі, але твоїх дітей і дружину там так і не знайшли. Десь поїхали?

– Саме так, вони зараз у тещі, – відповів Тімур, втупившись у стіл.

– Де саме?

– А вони тут до чого?

– Просто цікавлюся.

– В одному селищі на кордоні з Румунією.

– Давно поїхали?

Тімур зробив паузу, ніби пригадуючи:

– Три дні тому.

– Зрозуміло. Повернуться не скоро, так? – Мар’ян знову сів на своє місце.

– Чому? Десь за декілька днів.

– І як ти тепер їм у вічі дивитися будеш, га, Тімуре? Наробив справ. А тому, з шафи, мабуть, байдуже було на твоїх дітей – веселощі понад усе.

Тут Якуб помітив, як на обличчі Тімура, що намагалося сховатися, з'явилася справжня ненависть. Здавалося, ще мить – і він підніметься зі свого місця, щоб розірвати слідчого на шматки. Але це лише здавалося. Тімур нічого подібного не зробив. Натомість на його вустах знову проступила безглузда усмішка, а в очах затанцювали химерні вогники.

– Нумо гратися, – тихо промовив він, поглянувши на Мар’яна.

Відео обірвалося.

***

Тепер телебачення мало чимало тем для обговорення, особливо такі канали, як «П’ятий», «Прямий», «112-й» та «Еспресо», а також численні політичні ток-шоу, які виходили майже на кожному каналі. З цих програм Святослав дізнався, що суспільство розділилося на три основні табори. Одні вважали, що він і Тімур були спільниками, інші переконували, що винуватцем трагедії є виключно чоловік із відео, а третя група, незважаючи на все, продовжувала звинувачувати лише його, Святослава.

Переглядаючи ці передачі, де одні його захищали, а інші звинувачували, він більше не відчував себе покинутим. Здавалося, що тепер світ почав задумуватися, а адвокат Якуб і брат – вірити в його невинність. Тепер залишалося тільки одне: уникнути повернення до СІЗО. Над цим питанням Якуб уже працював, відколи дізнався про чоловіка, який добровільно прийшов до поліції з повинною.

До палати, де перебували Святослав, Віктор, Соня та Якуб, увійшов охоронець.

– Машина буде через двадцять п'ять хвилин, – повідомив він. – Рекомендую почати збиратися.

Двері зачинилися, і охоронець зник за ними.

– То що, нічого не вийшло? – стурбовано запитала Соня.

– По-перше, ми ще не знаємо, куди Святослава відвезуть. По-друге, такі питання не вирішуються поза залою суду, — спокійно відповів Віктор.

– Саме так, – кивнув адвокат. – Але будьте певні: вони трохи задеруть носа, покажуть свою важливість, яку ми, звісно, задовольнимо, – сказав він, потираючи пальці, знайомим жестом, що означав гроші. – І замінять рішення про перебування в СІЗО на домашній арешт.

– Так вже ж є справжній винуватець! Скільки ще можна глумитися над Святославом? – обурено мовила Соня.

– Спокійно, усе йде як треба, – заспокоював Якуб. – Я ж казав, що це ще далеко не перемога. Але лише крок у її напрямку.

– Світло в кінці тунелю, – вимовив Святослав, раптом згадавши той жахливий сон зі свічками та одягом на вогкій підлозі.

– Саме так, — кивнув адвокат, – і ми його нарешті бачимо. Тому такі клопотання, як зміна запобіжного заходу, тепер нам цілком під силу.

– Цікаво, хто саме виклав те відео? – запитав Святослав, змінюючи тему, бо нестерпно хотілося додому. Розмови про можливість повернення лише підсилювали це бажання. – Невже хтось зі слідчих?

– Навряд чи, – відповів Віктор, піднімаючись зі свого місця за столиком у кутку. Він підійшов до вікна й глянув униз, на двір. Там, під будівлею, зібрався натовп із транспарантами та плакатами, на яких великими літерами виблискували написи: «Звільніть невинного», «Україна більше ніколи не буде садити невинних», «Свободу Святославу».

Натовп налічував близько трьох десятків людей, серед яких було кілька жінок і навіть одна дитина. Після «Майдану» українці звикли вирішувати питання з владою саме в такий спосіб. Тому Віктор не здивувався, побачивши їх під вікнами.

Його не здивувала й інша деталь: восьмеро людей із цього натовпу були найняті самим Якубом, щоб створити додатковий тиск на суд. Решта, які долучилися до акції, стояли там за власним бажанням. Така вже була ця країна – змінена і пробуджена.

Віктор продовжив:

– За ті півтори доби, що відео ширилося мережею, воно встигло зібрати понад триста тисяч переглядів.

– Нічого собі, а чому тільки півтора? Невже заблокували? – здивувався Святослав.

– А ти сумнівався, що вони це зроблять? – запитав Віктор із ноткою сарказму.

Святослав лише кивнув, підтверджуючи, що ні, сумнівів у нього не було.

– Гаразд, нам уже час збиратися, – нагадала Соня.

– Та що там збиратися! – відмахнувся Святослав, але його обличчя раптово посерйознішало. На нього тільки в цю секунду нахлинуло усвідомлення того, куди саме йому потрібно збиратися.

Знову побачити обличчя Льоні, Остапа та Дмитра... Ця думка здавалася дикою. Навіть сама необхідність повернення до того місця викликала у нього внутрішній спротив.

Двоярусна койка, зелений, як жаба, стіл, похмурі стіни, які навіть найсміливіше прозріння не здатне зробити бодай трохи веселішими, і такі ж похмурі чоловіки, в чиїх розмовах неможливо розібрати, де правда, а де вигадка. Святославу вистачило лише тижня поза межами Лук’янівського слідчого ізолятора, щоб тепер, особливо після зізнання Тімура, кожна клітинка його тіла відчайдушно пручалася думці про повернення туди.

Стало гидко і задушливо водночас. А з самої глибини душі, як темна хвиля, піднімалася злість.

– Нічого, трохи терпіння, і скоро будеш вдома, – сказав Якуб, поглянувши на Святослава поглядом, сповненим розуміння. Здавалося, адвокат відчував кожну емоцію, що вирувала всередині його підзахисного.

Від цієї несподіваної тонкості з боку Якуба, Святослав зніяковів, почервонів і опустив голову. «А й справді, Якуб – людина дуже розумна,» – промайнуло в його думках.