Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Це ще не перемога, – казав Якуб, витираючи лоба хустинкою, – але вже наполовину. Тепер я з них не злізу.

Першою думкою Святослава після таких новин було зателефонувати Соні. Проте вона випередила його – мабуть, теж дивилася телевізор:

– Святославе, ти чув? Ти чув? – схвильовано сказала вона в слухавку. – Вони знайшли справжнього терориста!

– Так, я все бачу, – відповів він, радіючи, що вона сказала саме «справжнього». Не «чергового підозрюваного» чи «людину, яка заявила, що винна», а «справжнього». Для нього це було ще одним підтвердженням, що Соня йому довіряє.

Потім слухавку взяв двоюрідний брат Віктор.

– Алло! Оце новина! Сам прийшов, уявляєш?

– Досі не можу повірити, – відповів Святослав.

– Ну, поки радіти зарано, але це все змінює кардинально. До речі, Якуб у тебе?

– Так, він якраз намагався пояснити щось подібне.

– Чудово. Скажи, щоб зачекав на мене. Я вже викликаю таксі.

Пізніше, коли Святослав вже дивився останні кадри фільму «Вартові Галактики», а Віктор із Якубом в кутку за столиком переглядали якісь папери, пов’язані зі справою, зателефонував Степан. Його голос звучав обережно, ніби він намагався зрозуміти, наскільки Святослав ображений на нього за те, що той, будучи його єдиним напарником і тепер тимчасовим розпорядником «Джентльмена», так довго не дзвонив. Степан, звісно, вибачався, детально розповідав про те, як у нього йдуть справи, постійно дотримуючись обережного тону.

Але Святослав на це не зважав. Нині були причини для, хоч і стриманих, та все ж радощів. Тому ні на тон голосу Степана, ні на те, що це був його перший дзвінок за останні два місяці – саме стільки часу Святослав вже провів у Лук’янівському слідчому ізоляторі – він не ображався.

Зовсім інша річ, якби Степан наважився зателефонувати тиждень тому. Але зараз Святослав волів не думати про щось в минулому часі.

***

Вже за кілька днів в Інтернеті з’явився сорокадвоххвилинний запис, на якому чоловік, приблизно такого ж віку, як тривалість відео, детально розповідав, чому підпалив потяг у київському метро. Протягом усього запису його обличчя майже не полишала посмішка, наче він переказував захопливу книгу, а не ділився подробицями жахливої трагедії. У світлих очах сяяли іскри радості, але уважні глядачі могли помітити й приховану тінь смутку.

На лівій частині його шиї пістріло татуювання опецька – поросяти в багнюці. Руки теж були пописані якимись знаками та помічені плямами різного розміру – скидалося на якесь вуду. Сам чолов’яга був чорнявим, а ось його досить довгий чуб – білим. Усе це робило винуватця трагедії чимось середнім між репером та аніме-героєм.

На відео він сидів за столом напроти слідчого Мар’яна Олійника , якого знімали зі спини. Саму кімнату Святослав, звісно, впізнав, коли переглядав те відео разом із Якубом та Віктором. Та вони, мабуть, переглядали його разів із вісім, адже дійсно було на що подивитися. Так ось та кімната знаходилася на Лук’янівці, куди Святослав цього вечора мав повернутися.

– Чому ви це зробили? – запитав Мар’ян на відео, звертаючись до Тімура (так звали чоловіка).

Тімур спершу підняв погляд до стелі, потім опустив його на стільницю й байдуже знизав плечима.

– А чому люди взагалі щось роблять?

– Через певну мету. Хіба ви не згодні? Наприклад, люди ходять на роботу, щоб заробити гроші, – це їхня мета. Відвідують парк розваг, щоб розважитися. Спілкуються, аби не почуватися самотніми, або наполегливо тренуються в спортзалі заради медалей. А яка була ваша мета, Тімуре, коли ви підпалили той потяг, наповнений людьми?

Тімур задумався, перш ніж відповісти, і довго копирсався у волоссі. Коли його поведінка почала дратувати не тільки слідчого, а й тих, хто переглядав це відео, він нарешті заговорив.

– У кожного з нас... – він зробив ще одну паузу, цього разу коротшу, і продовжив, ніби розмірковуючи вголос: – А може, тільки в мене, десь у глибині свідомості чи тут, біля шлунка, є прихована шафа. Ви коли-небудь її відкривали, пане слідчий?

– Я поки що не розумію, про що ви говорите, – спокійно зазначив слідчий.

– Ось і я намагався не відчиняти ту шафу, – задумливо відповів Тімур. – Але одного дня, зі страшним скрипом, її дверцята розчинилися самі.

Він замовк, неначе поринув у спогади. Його очі на мить згасли, хоча усмішка на вустах залишалася незмінною.

– І що далі? – нетерпляче поцікавився Мар’ян. Його не стільки цікавила розповідь, скільки бажання скоріше перейти до суті.

– Звідти вийшов якийсь зовсім інший я, – відповів Тімур, а потім додав: – Знаєте, він час від часу повертається туди, коли награється.

– Награється? – перепитав слідчий, приголомшений дивними словами.

– Так, він розбишака ще той, – із захопленням пояснив Тімур.

– Потяг був для нього просто забавкою?

– Так, це була жахлива, але забавка, – сказав Тімур і ткнув пальцем у татуювання на шиї. – Як і ця свиня тут.

– То це він попросив вас її зробити?

– Ні, – відповів Тімур з посмішкою, – він просто її зробив. У таких випадках він зазвичай у мене нічого не запитує.

Олійник Мар’ян на мить замовк, потираючи лоба, ніби намагаючись упорядкувати думки.

– Добре, я знаю, що ви вживаєте наркотики, – сказав він нарешті.

– Але не колюсь, – з усмішкою заперечив Тімур. – У мене правило: не колотися. Можу нюхати, ковтати, втирати, але ніколи не колюся.

– Так, це нам відомо, наш лікар вас обстежив, – відповів слідчий. – А ця ініціатива – ваша чи того «іншого» із шафи?

Посмішка Тімура стала ще ширшою.

– Та ні, тоді він ще сидів у шафі.

– Добре, тоді таке запитання, – Мар’ян трохи нахилився вперед, – навіщо ви прийшли з повинною? Все ж для вас пройшло ідеально: ви розважилися, а звинуватили іншого. Чому б не залягти на дно?

По його виразу обличчя було видно, що слідчий не вірить у те, що Тімур описує як роздвоєння особистості.