НМ - Нічні тварі , НМ

Ніч була тиха, і, здавалось, всі трохи заспокоїлися після того, що сталося з Евою. Компанія друзів усіляко намагалася переварити свою втрату, хоча кожен у глибині душі розумів, що ця ніч ще не закінчилася. Вони заснули, розкидані по церкві, але сон не приносив спокою. Страх і біль від втрати рвали їх на шматки.

Проте Віка не спала. Вона була розбурхана всім, що сталося. Її думки метушилися, і вона не могла знайти спокою в цій тиші. Віка була не з тих, хто спокійно сидить на місці — вона прагнула дії, хоча й не знала, що саме робити. Внутрішня боротьба розривала її, і, зрештою, вона вирішила вийти на вулицю, аби хоч якось змінити ситуацію. Вона хотіла бути корисною, а не просто залишатися в тіні.

Несподівано, без попередження, вона встала з місця і тихо вийшла з церкви. Всі спали, не помітивши її відсутності. Вікіні кроки були м’якими, майже невидимими, але їх було видно тільки в середині ночі, коли все навколо занурювалося в глибоку тишу.

Вика не чула того, що чули інші. Вона не почувала того тяжкого погляду темряви, яка спостерігала за ними з кожного кута. Тіні були вже поруч. Вони не бажали їй зла, але й не могли дозволити їй покинути безпечне місце. Вони бажали зупинити її. Вони прагнули сказати їй, щоб вона не йшла.

"Не треба", — шептали вони в її думках. Але це було непомітно для Віки. Вона була в полоні свого бажання зробити щось корисне, хоч і не розуміла всю небезпеку, яка ховала себе в цій тиші.

Тіні, що спостерігали за нею з усіх боків, наблизилися. Вони не спішили, вони просто чекали правильного моменту. Віка почула тихий шелест позаду себе. Щось не так. Вона повернула голову, але побачила тільки темряву. І раптом з’явилася фігура, яка рухалась до неї.

Перед її очима з’явився силуэт однієї з тіней. Вона спробувала крикнути, але голос застряг у горлі. Вітер подув сильніше, і перед нею стала зростати страхітлива тінь.

"Не треба", — знову шептали вони. Але це вже не мало значення. Тіні не могли її зупинити, і Віка відчула холод, що проникав у її кістки.

У цей момент їй стало зрозуміло: вона запізнилася, і все, що залишалося — це жахливе відчуття, що їй не вдасться втекти. Нічні тварі оточили її, і того, що вона намагалася уникнути, не можна було зупинити. Віка відчула, як темрява захоплює її, і до її вух долинув останній шепіт, що змусив її заплющити очі:

"Не треба... не треба йти..."

І на цьому все закінчилося. Віка стала ще однією жертвою цієї темної ночі, яка ніколи не мала жодного співчуття.

Темрява затягнула її, і Віка відчула, як щось важке опустилося на її серце. Вона не могла дихати, її руки стали важкими, а відчуття холоду ставало дедалі сильнішим. Всі думки зникли в голові, наче їх зместила велика хвиля, і залишився лише страх — глибокий, похмурий і невблаганний.

Тіні стояли навколо неї, їхні обличчя розпливалися в темряві, і здавалося, що кожен з них по-своєму намагався щось сказати. Віка намагалася відштовхнути їх, але її тіло не слухалося, немов вона потрапила в пастку, з якої неможливо вибратися. Вона згадала всіх, кого вона залишила позаду: своїх друзів, і в першу чергу — Еву. Всі ті, хто залишився в церкві, намагалися боротися, але вона знала, що йти поодинці — це було занадто небезпечно.

"Чому я не зупинилася?" — думала Віка, відчуваючи, як тіні наближаються. "Чому я не залишилася з ними?"

І саме в цей момент, коли її руки відмовлялися від боротьби, і коли її серце билося в темпах страху, одна з тіней нарешті заговорила. Її голос був тихим, глухим, але у ньому можна було почути відчуття жалю та спроби попередити.

— Не можна йти в темряву одна... — прошепотіла тінь, її обличчя залишалося невидимим, але голос був чітким.

Віка не могла відповісти. Її вуста не слухалися. Вона відчула, як її сили тануть, а її тіло стає важким, неначе в’язне в болоті. Тіні почали обертатися навколо, і їхні хмари тиснули, поглинаючи її світло.

Але ось, в останній момент, перед тим, як вона зрозуміла, що вже не зможе втекти, з'явилася маленька іскорка на горизонті. Світло! Вона побачила світло! Як це можливо в цю темну ніч?

Вітер порушив тишу, і одразу з'явилася інша фігура — одна з її друзів? Ні, це був Джон, з його обличчям, сповненим рішучості. Він кричав її ім'я, намагаючись пробитися через темряву.

— Віка! Вікай, тримайся!

Віка на мить відчула себе знову живою. Вона побачила його, і в її серці прокинулася надія. Вона зробила останню спробу піднятися, але тіні були сильнішими. Джон, ризикуючи своїм життям, кинувся до неї, хапаючи за руку, але все вже було марно.

— Не йди! — промовила одна з тіней, її голос звучав з усіх боків одночасно, і вона відчула, як їх руки міцно стискують її, витягуючи з того місця.

Це була остання битва. Джон не зміг дістатися до неї вчасно, і темрява знову забрала свою жертву.

Віка зникла, і знову залишилася тиша, пронизана лише глухим шепотом, що не міг бути почутим звичайними людьми. Вона стала частиною нічного світу, де не було місця для світла.

Джон зупинився, його серце розривалося від болю, але він не зміг нічого зробити. Більше не було сил для сліз. Тіні залишили їх, але їхня присутність була з ними на завжди.

Джон повернувся до церкви, не дивлячись назад. Тепер у його серці залишалася тільки одна мета — зупинити це. Він повинен був вирватися з цієї пастки разом із залишками своїх друзів, навіть якщо це означало йти в темряву разом з ними.

Джон повернувся до церкви, його серце билося швидше від гніву та болю. Він не міг і не хотів прийняти втрату. Як це могло статися? Як він не зміг врятувати Віку? Але зараз не було часу на сумніви чи сльози. Їх залишилося так мало, і темрява лише посилювала відчай.

Тіні залишалися позаду, спостерігаючи за ними. Вони не мали потреби в спішному переслідуванні — вони знали, що вони все одно повернуться. І тепер залишалося тільки одне: вирватися з цього нескінченного кола.