Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

з ваших очей. І з отієї бундючної жаб’ячої пози, в якій сидить, тішачись із самого себе, Кабінс. Так, мені все це видно! А якщо видно мені, то іншим і поготів.

Він скінчив витирати стіл і повернув носовичок Локвудові.

— Пане Барнсе... — обережно заговорив Локвуд. — Усе, що ми робимо, це... так би мовити... невеличкі дослідження. Ми можемо розповісти вам про них. І будемо вельми вдячні, якщо ви допоможете нам...

— Я нічого не хочу про це чути, — перервав його інспектор, дивлячись на нас із-під насуплених кошлатих брів.

— Це серйозно. Слово честі, це дуже серйозно.

— Я нічого не хочу знати. Пане Локвуде, ви вже багато років дивуєте людей. Я, правду кажучи, вважав, що всі ви досить швидко загинете від дотиків привидів, однак ваша агенція живе й процвітає, — Барнс узявся товстими пальцями за ручку своєї чашки, обережно повернув її на тарілочці й додав: — Здивуйте мене ще раз. Заховайтесь. Нехай вони забудуть про вас.

Ми ще трохи посиділи мовчки за столом у цій тісній запорошеній кімнаті.

— Нехай вони забудуть про вас, — повторив Барнс. — Хоча, можливо, вже запізно.

12

Навряд чи це Барнсове попередження справило хоч якесь враження на Джорджа. Наступного ранку, коли я сходила вниз із свого горища, двері його спальні були відчинені. Заходити туди я не стала — насамперед із гігієнічних міркувань, — одначе навіть зі сходів побачила розібрану, зібгану постіль і купу папірців на підлозі.

У кухні, на «скатертині мислення» було надряпано свіжий запис:

«Мушу дещо перевірити. Під обід повернуся.

Будьте вдома!!!»

Проте насправді Джордж повернувся ще задовго до обіду. Ми з Локвудом та Голлі були внизу, в конторі, коли почули з кухні гуркіт і помчали залізними сходами нагору. Джордж стояв біля стола. Чим він тут гуркотів, було зрозуміло: він перекинув вазу з фруктами, громадячи на її місце здоровенний стос паперів. Затиснувши в зубах ручку, він гарячково переглядав ці папери й сортував їх.

— Агов! Ти готовий поговорити? — втрутився Локвуд.

— Поки ще ні! — нетерпляче махнув рукою Джордж. — Іще треба розібратися з кількома паперами. Дайте мені ще годину!

— Хочеш... е-е... бутерброд? — запитала Голлі.

— Ні! Нема часу! — Джордж буравив очима фотокопію якоїсь давньої газетної статті. Переглянув її, насупився й поклав убік. — Послухай-но, Локвуде...

— Що?

— Можеш покликати Кіпса? Він теж повинен бути тут. Через годину.

— Гаразд. Не будемо тобі заважати.

Джордж нічого не відповів. Він перебував у власному світі, збурений лихоманкою відкриття. В такі хвилини він дивовижним чином мінявся навіть зовні. Пропадала кудись його повнота, рухи ставали стрімкими й водночас витонченими — тоді йому міг би позаздрити навіть сам Локвуд із його хижацькою, котячою грацією. Зараз на скельцях Джорджевих окулярів вигравало сонячне проміння з вікна, і це робило його схожим на пілота, який виробляє своїм літаком віражі на запаморочливій висоті. Навіть його волосся, здавалось, аж тріскотіло від надмірної енергії, а на чолі виступили великі краплі поту, наче в шофера, що долає на автотрасі крутий серпантин. Заглиблений у роботу, Джордж зараз не сприймав довкола себе нічогісінько і далі розкладав папери по стосах, то витанцьовуючи біля кухонного стола, то ненадовго завмираючи, щоб зробити чергову нотатку на «скатертині мислення». Як Локвуд казав пізніше, Джордж тоді скидався на художника за роботою, й це було видовище, на яке годилося б продавати квитки.

Голлі тим часом подалася шукати Кіпса, а ми з Локвудом вирушили до фехтувальної кімнати, де висіли на ланцюгах наші давні солом’яні манекени — Летючий Джо та Леді Есмеральда. Засукавши рукави, Локвуд почав відпрацьовувати удари на Есмеральді, а я виробляла те саме з Джо. Ці прості тренування, як і завжди, скоро заспокоїли нас і зняли напругу, що залишалась між нами. Натомість нам кортіло мерщій довідатись, що ж там пощастило розкопати Джорджеві. Невдовзі ми облишили Джо та Есмеральду й почали фехтувати одне з одним, усміхаючись, роблячи фальшиві випади, ухиляючись і виписуючи клинками чудернацькі візерунки.

Минула година. Захекані, спітнілі, ми з Локвудом подалися нагору, мріючи про чашку чаю. Тепер уже не тільки стіл, а ціла кухня була захаращена морем паперів, а втомлений Джордж сидів на стільці й чекав нас.

— Я готовий, — сказав він. — Поставте чайник.

Біля мийки так само громадились папери, торкаючись денця посрібленої склянки. З неї на нас вибалушував очі череп.

— Дякувати Богу, що ви прийшли. Джордж гасав тут, наче той пузатий вихор. А коли він нагинався, щоб узяти скріпку, я виразно бачив і його голе черево, й спину, й те, що нижче спини... Огидне, правду кажучи, видовище! Я зі страху помер би, звичайно, якби вже не був мертвий...

Поки ми готувалися до чаювання, Голлі повернулася з Кіпсом. Тепер уся наша команда була на місці. Локвуд замкнув двері до передпокою, а потім опустив штори на вікнах. Після цього світло на кухні стало блакитним і таємничим. Ми посідали до столу. З-за стінок склянки за нами уважно спостерігало обличчя привида — навіть він, здавалося, був готовий слухати новини. У кухликах парував чай, бутерброди й печиво розійшлися по руках. Усе було готове, і Джордж міг розпочинати.

— Насамперед погляньте на оце, — сказав він і врочисто, як у театрі, виклав на стіл фотографію. — Впізнаєте нашого приятеля?

То був чорно-білий знімок чоловіка середнього віку в темному вбранні, з перекинутим через лікоть плащем-дощовиком. Сфотографували його саме тоді, коли він виходив з автомобіля. Поруч із ним стояли якісь люди, проте чітко було видно лише обличчя цього чоловіка, пооране різкими зморшками й обрамлене гривою довгого сивого волосся. Один бік обличчя ховала тінь, а очей майже не було видно під густими кошлатими бровами. Проте все це нам не заважало, адже ми бачили цього чолов’ягу зовсім нещодавно.

— Це ж Поверненець із могили Маріси! — вигукнув Локвуд. — Той самий, що переслідував нас на сходах і розмовляв з Люсі! Слово честі, це він! Правда, Люсі?

— Так, це він, — я примружила очі, згадуючи примарну постать із скуйовдженим волоссям, що піднімалась крізь підлогу мавзолею. Тоді знову розплющила очі й поглянула на фотографію солідного похмурого добродія. Жодного сумніву — обличчя було те саме.

— Ти, Джордже, справжній чарівник, — мовив Локвуд. — Хто ж це такий?

Джордж аж зарум’янів з утіхи:

— Це такий