Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

собі доктор Нейл Кларк. Відомостей про нього небагато, хіба те, що він був особистим лікарем Маріси Фіттес, зокрема під час її останньої хвороби. Саме Кларк підписав свідоцтво про її смерть, і саме він повідомив про цю смерть репортерам, — він підняв стос документів, які передала йому Фло, й зазирнув до них крізь окуляри. — За словами доктора Кларка, Маріса померла «після довготривалої хвороби, що вразила всі її життєво важливі органи й була спричинена передчасним старінням». Лиховісний діагноз, надто якщо взяти до уваги, що Маріса лікувалась удома і вперто відмовлялась від послуг лікарні. Доктор Кларк був єдиним, хто доглядав її, — Джордж поклав папери на стіл. — Я перекопав усе, що міг, одначе після смерті Маріси всі згадки про доктора Кларка зникли, і більше про нього ніде не з’являлось ані словечка.

— Це не дивно, — пробурмотіла Голлі. — Адже відтоді він лежав у могилі Маріси.

Локвуд присвиснув:

— Отже, Маріса не померла! А єдину особу, яка знала про це й підробила свідоцтво про смерть, відразу змусили замовкнути навіки!

— Тому він і такий лютий, — додала я, згадавши примарний шепіт: «Приведи її до мене...»

Джордж кивнув і сказав, кладучи фотографію вбік:

— Еге ж, про нашого приятеля з могили відразу потурбувались. Тоді переходьмо до питання про те, як Маріса перетворилась на Пенелопу. Гадаю, більш ніхто не має сумніву, що саме це й відбулося?

— Нарешті! — долинув зі склянки голос черепа. — Я вам уже стільки разів про це торочив! Навіть у печиві, з яким ви п'єте чай, більше мозку, ніж у ваших довбешках!

— Ану, замовкни! — зіпнула я й тут-таки пояснила: — Це я не до тебе, Джордже, а до черепа.

Привид за склом обурено скривився.

— Правду кажучи,— пояснив Джордж, — я й сам ще не розібрався до ладу з цим перетворенням. Щоправда, в мене є певні відомості, якими я зараз поділюся з вами. Отже, після вдаваної смерті старої Маріси керівництво агенцією «Фіттес» мало перейти до її доньки Марґарет.

Він дістав ще один знімок молодої чорнявої жінки, знятої під час якихось зборів в агенції й помітно невдоволеної цим заходом. Обличчя її було бліде й засмучене.

— Марґарет очолювала «Фіттес» лише три роки, — провадив Джордж. — Вона мала відлюдькувату, тиху вдачу й, за всіма доступними свідченнями, ніяк не пасувала до ролі керівника великої компанії. Щоправда, займатись цією нелюбою справою їй випало недовго, бо вона теж померла.

— А як вона померла? — похмуро запитала Голлі.

— Невідомо. Жодного свідоцтва про її смерть я так і не знайшов. А далі на сцену виходить Пенелопа. Вона, до речі, існувала насправді — я роздобув копію свідоцтва про її народження й виписку з лікарні, де вона з’явилась на світ. Усе здається цілком природним і правильним. Та насправді це не так. Пенелопа не може бути справжньою — це суперечить тому, що розповів нам череп. Якщо знайома нам жінка насправді є Марісою, що якимось чином удає з себе власну онуку, то «Пенелопа» повинна бути тільки підробкою.

— Але ж як вона може бути Марісою? — запитала я. — Інакше кажучи, як Марісі вдається зберігати такий вигляд?

Джордж поглянув на нас поверх окулярів. Ми чекали. Навіть Кіпс заціпенів, так і не донісши до рота кухлик із чаєм. Джордж тим часом розшукав серед паперів потрібний йому аркуш.

— Я знайшов статтю в одній старій кентській газеті, — пояснив він. — Її надрукували шістдесят років тому, коли Маріса й Том Ротвел тільки розпочинали свої спільні психологічні дослідження. На той час — хоч як химерно це звучить зараз — майже ніхто не вірив в існування привидів. Тож Марісу й Тома вважали за цілковитих диваків. Якщо Проблема тоді вже й зародилась, то принаймні ще не почала поширюватись країною. Журналіст, який брав у Маріси це інтерв’ю, відверто, хоча й недолуго, кепкує з неї. Ось послухайте, що тут написано... — він поправив окуляри й почав читати:

«Маріса Фіттес — худорлява, коротко стрижена дівчина з невичерпним завзяттям. Рішучим, упевненим голосом вона розповідає мені про їхні спільні з приятелем химерні психологічні досліди. "Мерці перебувають серед нас, — каже вона. — Вони зберігають мудрість предків і таємниці минулого». Попри всю мою невіру в її слова, панна Фіттес каже, що вже написала монографію про матерію, з якої складаються духи; вона називає її «ектоплазма". "Це безсмертна сутність, яка є всередині кожного з нас, — пояснює вона — Розуміння цієї сутності може принести величезну користь усьому людству. Скажімо, якщо ми навчимось користуватись її перетворювальною силою, то зможемо керувати життям і смертю". Нині, як із жалем зазначає панна Фіттес, її думки не знаходять розуміння. Їй так і не пощастило знайти часопис, що погодився б опублікувати її працю, тому панні Фіттес довелось видати її власним коштом».

— Бачите? — мовив Джордж, відсьорбнувши чаю. — Навіть тоді, на початку своєї кар’єри, Маріса цікавилась, як можна керувати життям і смертю. І врешті-решт, гадаю, вона досягла цієї мети.

— А, як на мене, це все бридня, — буркнув Кіпс. — Ач, «перетворювальна сила ектоплазми»! Нічогісінько не розумію!

— У друкованих працях Маріси про це не йдеться ані словом, — промовив, насупившись, Локвуд. — Як я пам’ятаю, там ніде не сказано про якусь «безсмертну сутність».

— Авжеж, ні, — підтвердив Джордж. — Жодного слова. Тому я й заходився так завзято шукати сліди цієї втраченої монографії Маріси. Ці пошуки забрали в мене кілька місяців, та сьогодні мені нарешті пощастило, — він переможно поглянув на нас. — Цього ранку в одній важкодоступній бібліотеці я знайшов посилання на працю невідомого автора під назвою «Таємні вчення». Хоч зовні вона ніяк не пов’язана з ім’ям Маріси, проте її було надруковано в Кенті приблизно тоді ж, коли в газеті з’явилась оця стаття. Збереглись тільки три примірники цього видання. Перший — у Чорній бібліотеці Будинку Фіттес. Другий — придбаний кимось із членів Товариства Орфея для їхньої закритої бібліотеки. І третій — у Музеї спіритизму в Грінвічі. Перші два примірники роздобути неможливо, а ось третій... Я сподіваюсь, що вже сьогодні надвечір вирушу до Грінвіча. Якщо я знайду там цю книжку, то це допоможе нам розгадати загадку, — Джордж зручніше вмостився на стільці. — Чи принаймні спробувати.

Після цих Джорджевих слів ми всі загомоніли. Байдужим залишився хіба що череп