Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

мені варто тільки присісти та написати невелику річ, щоб отримати великі гроші; а я не в силах був створити жодного рядка, і коли, послухавшись поради одного нерозумного чоловіка, здумався було змусити себе силоміць написати сякі-такі статейки для журналу, це було мені до того важко, що нила моя голова, боліли всі чуття, я бруднив і роздирав сторінки, і після двох, трьох місяців таких тортур так розладнав здоров’я, котре й без того було поганим, що зліг у ліжко, а до того долучені недуги нервові і, нарешті, недуги від невміння пояснити нікому в світі свій стан так мене виснажили, що був я вже на краю гроба. І двічі траплялося майже те саме. Один раз, на додачу до всього цього, я опинився у місті, де не було майже ні душі мені близької, без усяких коштів, ризикуючи померти не тільки від хвороби і страждань душевних, а навіть від голоду. Це було вже давно. Спасенний я був государем. Неждано до мене прийшла від нього допомога. Чи почув він серцем, що бідний підданий його на своєму неслуживому і непомітному поприщі помислив зіслужити йому таку ж чесну службу, яку зіслужили йому інші на своїх службових і помітних поприщах, чи це був просто звичайний вияв милості його. Але ця допомога мене підняла одразу. Мені було приємно цієї хвилини бути зобов’язаним йому, а не комусь іншому. До причин, що спонукали мене взятися з новою силою за труд, приєдналась ще й думка, — якщо удостоїть мене Бог зробитися справді людиною близькою для багатьох людей і достойною справді любові всіх тих, котрих люблю, — сказати їм: «Не забувайте ж, мене б не було, може бути, на світі, якби не государ». Ось якими бувають обставини. На додачу скажу вам, що у цей же самий час я повинен,був вислуховувати звинувачення в егоїзмі: багато хто не міг мені вибачити моєї неучасті у різних справах, котрі вони затівали, на їхню думку, для блага загального. Слова мої, що я не можу писати і не повинен працювати ні для яких журналів й альманахів, сприймалися як вигадка. Саме життя моє, котре я вів у чужих краях, приписане було сибаритському бажанню насолоджуватися красотами Італії. Я не міг навіть пояснити нікому з найбільш близьких моїх друзів, що, окрім нездоров’я, мені потрібне було тимчасове віддалення від них самих, з тим саме, щоб не втрапити у фальшиві стосунки з ними і не завдати їм же прикростей, — я навіть цього не міг пояснити. Я чув сам, що мій душевний стан до того зробився дивним, що жодній людині в світі я не міг би розказати його доладно. Силкуючись відкрити хоч би одну частину себе, я бачив тут же перед моїми очима, як моїми ж словами туманив і морочив голову людині, яка мене слухала, і гірко розкаювався за одне навіть бажання бути відвертим. Клянусь, бувають настільки трудні становища, що їх можна уподібнити тільки становищу того чоловіка, котрий перебуває в летаргійному сні, котрий бачить сам, як його погребають живого, і не може навіть поворухнути пальцем і подати знак, що він ще живий. Ні, бережи Боже в ці хвилини перехідного стану душевного намагатися пояснити себе якій-небудь людині; треба бігти до одного Бога, і ні до кого більше. Проти мене стали несправедливими багато, навіть близькі мені люди, і були в той же час зовсім невинуваті; я б і сам зробив те саме, перебуваючи на їхньому місці.

Те саме і в ділі Іванова; якби сталося, що він помер від бідності й нестачі коштів, одразу б все до одного переповнилося обуренням проти тих, котрі допустили це, пішли б звинувачення у байдужості та заздрості до нього інших художників. Якийсь драматичний поет склав би з цього сентиментальну драму, якою б розчулив слухачів і подвигнув би гнівом проти ворогів його. І все це був би обман, тому що дійсно ніхто не був би істинно винним у його смерті. Один тільки чоловік був би безчесним і винним, і цим чоловіком був би — я: я пережив майже той самий стан, випробував його на власному тілі і не пояснив цього іншим! І ось чому я тепер пишу до вас. Владнайте ж це діло; інакше — гріх буде на вашій власній душі. З моєї душі я вже зняв його цим самим листом; тепер він повиснув на вас. Зробіть так, щоб не тільки були видані Іванову ті мізерні кошти, які він просить, а ще зверх того одноразова винагорода, саме за те, що він працював довго над своєю картиною і не хотів у цей час нічого робити стороннього, як не примушували його інші люди і як не примушували його власні злидні. Не скупіться! гроші всі винагородяться. Достоїнство картини вже починає розумітися всіма. Весь Рим починає говорити голосно, судячи навіть з її нинішнього вигляду, в якому ще далеко не виступила вся думка художника, що подібного явища ще не показувалося з часів Рафаеля і Леонардо да Вінчі. Буде закінчена картина — найбідніший двір у Європі заплатить за неї охоче ті гроші, які тепер платять за віднайдені картини великих майстрів минулого, і таким картинам не буває ціни меншої ста чи двохсот тисяч. Влаштуйте так, щоб нагорода видана була не за картину, а за самовідданість і неймовірну любов до мистецтва, щоб це послужило уроком художникам. Урок цей потрібен, щоби бачили всі інші, як треба любити мистецтво. Що треба, як Іванов, померти для всіх приманок життя; як Іванов, учитися і вважати себе вік учнем; як Іванов, відмовляти собі в усьому, навіть і у зайвій страві святкового дня; як Іванов, одягнути просту плисову куртку, коли обірвалися всі кошти, і знехтувати пустими звичаями; як Іванов, перетерпіти все і за високого і ніжного складу душевного, за великої чутливості до всього винести усі дошкульні поразки і навіть те, коли завгодно було декому проголосити його божевільним і розпустити ці чутки таким чином, щоб він власними своїми вухами, на кожному кроці міг їх чути. За ці-то подвиги треба, щоб йому була видана нагорода. Це треба особливо для художників молодих і виступаючих на поприщі мистецтва, щоб не думали вони про те, як заводити краватки та сюртучки та робити борги для підтримання якоїсь ваги в суспільстві; щоб знали наперед, що підкріплення і допомога з боку уряду очікують тільки тих, котрі вже не помислюють про сюртучки та гулянки з товаришами, а віддалися