Террі Пратчетт - Колір магії

у його голові. Дракон розпростав крила, зробив кілька пробних махів і відразу ж піднявся над землею. Двоцвіт якусь мить спостерігав, мов зачарований, а тоді підбіг і швидко виліз йому на шию. Незабаром вони вже були в повітрі, кілька футів понад землею, і поринули уперед, залишаючи за собою клуби пилу.

Двоцвіт тримався за шию дракона так міцно, як лиш міг, коли вони стрімко проносились через низку гротів, спускаючись у глибочінь гори, а потім підіймалися догори вздовж гвинтових сходів, що легко могли б вмістити армію солдат. Наверху вони випірнули у більш заселену територію: відполіровані до блиску дзеркала на кожному куті у коридорах відбивали бліде світло.

«Я чую тут дух інших драконів».

Крила залопотіли так швидко, що вже неможливо було встежити за їхнім рухом, і Двоцвіт мало не беркицьнувся, коли дракон змінив напрям і понісся боковим коридором, наче йому віжка під хвіст попала. Ще один крутий поворот — і ось вони випірнули з бокового входу тунелю у просторий грот. Внизу виднілися завали каміння, а згори світло пучками пробивалося крізь великі отвори під покрівлею. Там, під стелею, між іншим, кипіло життя... доки Дев’ятисил летів, розсікаючи крилами повітря, Двоцвіт пильно розглядав тіні великих крилатих істот на кільцях-сідельцях та крихітні фігурки людей, що примудрялися ходити вниз головою.

«Це місце для ночівлі», — сказав дракон вдоволеним тоном.

Двоцвіт продовжував споглядати дивне місце, коли раптом одна з тіней високо угорі відокремилась від стелі і почала на очах збільшуватись...

Ринсвінд спостерігав, як бліде обличчя Ліо!рта віддалялось і врешті зникло з поля зору. Чудеса, хіба ні, не замовкала якась мала частка його мозку, чому я піднімаюсь?

Тоді його почало обертати у повітрі, і до нього повернулось відчуття реальності. Він падав униз на вкрите гуано каміння.

Від такої перспективи йому зайшли памороки. В цей момент із глибин пам’яті виплили слова заклинання, як це завжди траплялося в критичних ситуаціях. Чому б тобі нас не промовити, здавалось, настійливо пропонували вони. Що тобі втрачати?

Ринсвінд змахнув рукою, продовжуючи стрімголов летіти вниз.

— Ашонай, — закликав він. Слово спалахнуло перед ним холодним голубим вогником, тріпочучи на вітрі.

Він змахнув іншою рукою, не тямлячи себе від страху і чар, що переповнювали його свідомість.

— Ібіріс, — протяжно промовив він. Звук матеріалізувався мерехтливим оранжевим словом, поруч свого попередника.

— Ешорін, Кванті, Пайсен. Н’ґурад. Ферінґомелі. — Слова довкола нього пломеніли кольорами веселки, і він замахнувся назад обома руками, готовий вивільнити останнє восьме слово, що з’явилося б у сліпучому октариновому сяйві і скріпило б заклинання.

—... — почав він.

Йому раптом перехопило дух, а заклинання розсипалось, як пазли, і погасло. Пара рук обхопили його довкола пояса, і увесь світ шарпнувся убік тієї миті, коли дракон виринув зі свого піке, на долю секунди черкнувши пазурами найвищий камінь на запаскудженій долівці — найнижчого місця Вірмберґу. Двоцвіт радісно засміявся.

— Піймав!

А дракон, завершуючи політ граціозною дугою, ліниво тріпонув крилами і вилетів через вхід до печери на свіже ранішнє повітря.

Опівдні, на розлогій зеленій луці квітучого плато на самому верху гори Вірмберґ, що дивним чином втримувала рівновагу сторчма, дракони та їхні наїзники вишикувались у широке коло. Позаду них було місце для юрби слуг, рабів та тих, хто тяжко гарував, щоб заробити на шматок хліба тут у піднебессі, — усі спостерігали за групою людей у центрі порослої травою арени.

Серед них було кілька вершників старшого рангу, до якого належали Ліо!рт та його брат Ліартес. Перший все ще розтирав свої ноги, кривлячись від болю. Збоку неподалік стояли Лісса та Гран, та ще дехто з її свити. Між двома таборами стояв спадкоємний Хранитель Традиції.

— Як ви знаєте, — непевно почав він, — не-цілком-покійний Правитель Вірмберґу Ґрейха Перший поставив умову, що не передасть трон наступнику, доки один з його дітей — він чи, як може статися, вона — не спроможеться викликати на двобій і побороти свого брата або сестру у смертельному поєдинку.

— Так, так, ми знаємо все це. Переходь до суті справи, — пробурчав з повітря голос поблизу нього.

Хранитель нервово ковтнув. Він так і не звикся з тим, що його колишній господар так і не зміг відійти в інші світи як належить. «Цікаво... то старий шуліка все ж помер чи як?» — думав собі він.

— Не зовсім ясно, — кволим голосом сказав він, — чи дозволено кидати виклик через довірену особу...

— Дозволено, дозволено, — обірвав його на півслові голос безтілесного Ґрейхи. — Це навіть кмітливо. Не тягни кота за хвіст.

— Викликаю вас на прю, — сказав Гран, свердлячи очима братів, — відразу обох.

Ліо!рт та Ліартес переглянулись.

— Ти битимешся одночасно з нами обома? — не повірив Ліартес, високий жилавий чоловік з довгим чорним волоссям.

— Ага.

— Це ж зменшує твої шанси, чи не так?

— Ага. Я один вартую більше, як ви двоє вкупі.

Ліо!рт кинув на нього спопеляючий погляд.

— Ти самовпевнений варвар...

— Цього вже досить!— прогарчав Гран. — Зараз я вас...

Хранитель Традиції застережливо викинув уперед руку з синіми прожилками вен.

— На Майданчику Побоїщ битися заборонено, — сказав він і замовчав, намагаючись сам зрозуміти зміст своєї репліки. — Ну, ви зрозуміли, що я маю на увазі, — спробував пояснити він, але здався і за хвилю додав: — Як сторони, котрим кидають виклик, мої господарі Ліо!рт та Ліартес мають право обрати зброю.

— Дракони, — в один голос сказали вони. Гран чмихнув.

— Драконів можна використовувати для нападу, тому вони є зброєю, — твердо сказав Ліо!рт. — Якщо ти не погоджуєшся, можемо вирішити це на кулаках.

— Атож, — підтакнув його брат, киваючи Грану.

Хранитель відчув, як ефемерний палець тицяє його у груди.

— Не стій отут, роззявивши рота, — сказав могильний голос Ґрейхи. — Поквапся, ну ж бо!

Гран відступив назад, хитаючи головою.

— Е, ні, — заперечив він. — З мене і одного разу вистачило. Я краще помру, ніж битимуся на одній з цих штук.

— Тоді помри, — люб’язно, як лиш міг, погодився Хранитель.

Ліо!рт та Ліартес вже попростували назад через порослу муравою галявину, де їх чекали слуги з бойовими драконами. Гран повернувся до Лісси. Вона лиш знизала плечима.

— Мені що — не дадуть навіть меча? — розгубився він. — Хоча б ножа?

— Ні, — сказала вона. — Я