Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Народ! Народ! Вона прийшла. Ого! А де ж загар Карибів? – округлилися очі Жанки.

– А чому ти вирішила, що я була на морях? Я й тут знайшла непогане місце для відпочинку, – присіла я до свого столу.

– Але Хрульова говорила про «гарячу» путівку... От вмієш ти таїтись, Ковтун!

– До речі, Жанно, я тобі залишила в роботу аж дві хатинки. Ти їх продала? – спитала я просто так, адже розуміла, що вона нічогісінько не робила.

– Господарі від мене відмовились. Сказали, що чекатимуть хоч рік та довіряють лише тобі. Ти що чаклуєш над ними? – зітхнула нещасна, що вірила не в працю, а в дива.

– Діано, а чому це ти оформила купівлю будинку не в нас? – незадоволено привітала мене директорка Хрульова. От пронира, вже дізналася!

– А сенс? Абсолютно прямий продаж, без будь-якої комісії. Я знайшла власника будинку там, де відпочивала. Домовились, провели Угоду. Тому «Новосел» геть не постраждав. Я правила пам’ятаю, – миттю відшила я жадібну бабу.

Не маючи аргументів для спротиву, вона мене відпустила. Але поглядала так, наче я той дім у неї вкрала. Жінки! Я майже рік на неї працювала як невільниця, принесла грошей більше, ніж всі інші разом узяті, але заздрість все одно щедро сочилась крізь її шкіру назовні.

До вечора я пригадала, що таке ноги й клієнти, неробочі світлофори й ліфти. Здалося, що в відпустці й не була! Після душу впала на ліжко та вже майже відключилась, але хтось подзвонив.

– Алло! Вітаю, хто забув про ніч? – незадоволено запитала я й почула голос з минулого, про яке воліла не згадувати.

– Привіт, маленька німфо! Пробач, це я забула, що ви там уже спите. Як пожежник? Дитину тобі зробив?

Мене цікавить: ну чому темним істотам не живеться у своїй пітьмі? – Привіт, Софіє! Ти для цього телефонуєш чи ще щось цікавить? – не стала виглядати привітною її колишня стажистка.

– Ну, вибач! Ти ж знаєш мої жарти. А розбудила я тебе, щоб попрохати дещо. Моя столична квартира більше не знадобиться. Чому вона стоїть та боргів набирається? Можеш її для мене штовхнути? Генералку я в Дію закину. Ба більше нікому не довіряю. Чула, що бомбиш ти неслабо. Все як бажала: стала найкращою! – навіть на іншому кінці світу ця нахаба все знала.

– Чому ж не штовхнути? Запросто. Для Ковтун комісійні зайвими ніколи не бувають. Тільки ціну призначай без фанатизму, – позіхнула я у відповідь.

– Моя! Чую свою школу. Нічого зайвого, лише робота. Так що твій член? Ще задоволена, чи вже ніякий? То приїзди до мене, завжди прийму. Наразі в мене мулаточка Марлен. Дуже гаряча штучка! – набридала гидотою Навроцька.

– Софіє, якщо в тебе все, я з радістю поспала б. Тяжкий був день, – рішуче обірвала я байки заморської лесбійки та пригадала, як Кирило рятував мене від неї. Ось тільки тепер, на жаль, він сам був уже в минулому.

Розділ 28. Сивий граф

Непомітно пролітали дні, а за ними тижні. Я ганяла по області впродовж доби, шукаючи розради в праці. Мій мозок навчився діяти наче машина: кого, куди й за скільки переселити? А головне: що взяти до власного гаманця? Але ж то лише робота, а стан душі – незмінно прісний.

Та якось ближче до чергових вихідних раптом прорізався контакт «Микита Щедрик». А цьому що від мене треба? Хоче назад мамину власність? Чи спадкоємці проти? Так я ще не переїжджала. На Оболоні в однушці, стоїть гірка коробок з речами, а перебратися часу не вистачає.

– Вітаю, ясноока пані! Як живете? Не заважаю? – спитав мій продавець.

– Привіт, Микито! Ні, не заважаєте, я в місті. У Вас з’явилися нові питання щодо угоди?

– Так, вгадали. Але не переймайтеся, в продажах я не вмикаю задній хід. Це відносно маминих речей. Ви скаржились, що її раритети заважають оновити простір. Вихід знайшовся. Не так давно у нас відпочивав директор історичного музею. Ми розговорилися й він прохав віддати йому експонати з минулої епохи. Я радію, що предмети з мого дитинства послужать людям в пізнавальних цілях. От тільки соромлюся тривожити Вас у законний вихідний, – так пояснив свій дзвінок колишній власник мого нового дому.

– Прекрасно, Микито! Бо як пригадаю той круглий стіл й стільці з минулого століття, мені аж зле. Можете забрати, коли завгодно, – додав мені настрою дід.

– Ні, Діано! Без Вас я там кроку не ступлю. Пристойність не дозволить. Житло вже не моє. Та й Ваші чарівні очі знову побачу, – зізнався хитрун.

Ну що з ним поробиш? Треба їхати! Поки чекала намагалася спланувати простір Діани Ковтун, але майно старої пані настирливо заважало працювати моїй фантазії.