Олена Арматіна - Моя Капризуля, Олена Арматіна

21

Це була божевільна ніч. У голові моїй творився такий безлад, що здається, навіть волосся ворушилося. Хоча, ні... Воно ворушилося від того, що хтось дуже безпардонний раз у раз заривався в нього то носом, а то й усім обличчям, то галасливо вдихав, наче надихатися не міг, то навпаки, ще гучніше видихав, перетворюючи моє волосся на безформний сніп. Чи треба казати, що його галаслива поведінка аж ніяк не сприяла тому, щоб мої й без того навіжені думки прийшли хоч до якогось порядку?

Тільки-но я заспокоїла себе тим, що переплутала самандарця з Ліамом через гру тіней і спалахів від багаття, як він раптом опустив руку мені на живіт і, розставивши широко пальці, провів угору, ледь не торкаючись грудей. І я тут же згадала, як Ліам спіймав мене за підгляданням у душі, і затиснув біля іржавої, вологої стіни, так само стискаючи своїми пальцями мої ребра.

Не знаю, що снилося цьому чоловікові, але поводився він уночі просто потворно. А я мужньо терпіла, і боягузливо боялася розбудити його і висловити своє "фе". От тільки... боялася, чи не хотіла?!

Тільки-но я виправдала самандарця тим, що всі чоловіки поводяться з жіночим тілом однаково, і швидкоплинна схожість у рухах і пестощах зовсім не означає, що він - Ліам, як міцна нога одразу ж перекинулася через мої стегна, буквально обвила їх і геть позбавила мене можливості рухатися. Хоча, ні. Я могла трохи поворухнутися, але тоді мої сідниці вельми непристойно притиснулися б до його "гідності". Саме так я і чинила, коли Ліам приходив до нашої, тоді ще спільної з Деніелом спальні і просто забирав мене у другого чоловіка. І як той не злився, не намагався обуритися, щоранку я прокидалася в щільному коконі з рук і ніг Лама. Це знову нагадало мені його...

 Тому я завмерла, заборонивши собі найменший рух, і навіть намагалася не дихати.

Мені здається, спогади про зниклого коханого, які я стільки часу пригнічувала, зараз раптом вирішили відігратися й із захопленням окупували мої думки, позбавляючи сну й можливості тверезо мислити. Та й як я могла розсудливо мислити, якщо він назвав мене Капризулею? ТАК мене називав тільки Ліам! Навіть Деніел жодного разу мене так не назвав. Чому він так мене назвав? Звідки дізнався це ласкаве прізвисько? Чому я так часто порівнюю його з Ліамом, і, чорт забирай, постійно знаходжу схожість?

Як він там сказав? "Відповідь очевидна, Капризулю"?

Якщо прибрати всі тисячі "не може бути", то єдиною очевидною відповіддю було те, що цю ніч я коротала в обіймах Ліама.

Але цього не може бути!

Він зник. Дев'яносто дев'ять відсотків, що просто загинув. Як би він зміг опинитися в племені самандар, та до того ж посісти явно не останнє місце в їхній ієрархії? Хоча... якраз, Ліам і зміг би... Адже він був хитрим і спритним, розумним і нещадним, досвідченим ватажком мутантів і безжальним бійцем.

Я промаялася без сну до самого світанку, намагаючись збагнути, як же мені перевірити - чи не він це? Єдина здорова ідея, що спадала мені на думку - це просто запитати його. От тільки де знайти сміливість і як підібрати слова? І що саме запитати? Чи ти це, чи це лише гра моєї запаленої уяви? Де був увесь цей час, навіщо зник, чому залишив саму? І чому раптом з'явився?

Замучена власними сумнівами і близькістю чоловіка, що хвилював мене, я все ж забулася сном на якийсь час.

Коли ж розплющила очі, світило ще тільки несміливо просвічувало крізь густі гілки оточуючих галявину дерев, а щільний плащ, накинутий і дбайливо підіткнутий з усіх боків, ще зберігав тепло і запах самандарця. Чи, все ж таки, Ліама?

Ці думки знову закипіли в моєму мозку, тож я навіть не одразу згадала своє видіння, що наснилося на світанку. Мені наснилося, що саркофаг з Алу зник із печери. Вона була абсолютно порожня, а потік води падав не на скляну кришку саркофага, а на мляві холодні камені.

Я сіла, мерзлякувато кутаючись у чужий плащ, озирнулася - я була одна на галявині, хоча за два метри від мене вже весело палахкотіло вогнище, а на двох рогатинах над вогнем уже висів казанок. Значить, мій супутник десь поруч. Я стала швидко розчісувати пальцями волосся, намагаючись привести його до ладу. А потім чортихнулася - а для кого це я стараюся? Ким би не був цей нахаба, такого занепокоєння він не заслуговує.

Десь позаду мене хруснула гілка. Я поспішно озирнулася - і ледь не розсміялася: з найближчих кущів з'явилися дві морди кавалів, які жували одну й ту саму гілку і гнівно обпалювали одне одного поглядами. А коли прийняла колишню позу, здригнулася - біля багаття, обережно опускаючи в казанок яйця з блакитною шкіркою, сидів на колінах самандарець.

Ось саме зараз він зовсім не був схожий на Ліама: волосся Ліама завжди було перев'язане на потилиці стрічкою. У цього ж чоловіка воно буйною копицею оточувало обличчя, падало на широкі плечі, затягнуті світлою замшевою сорочкою. Волосся знову відкидало тінь на його обличчя, тож було дуже складно розгледіти його очі, натомість чудово було видно дивні, нелюдські візерунки на його обличчі.

- Як спалося? - запитав він, прутиком поворошивши вугілля.

- Що у вас з обличчям? - замість відповіді запитала я.

- Значить, не виспалася, - хмикнув чоловік.

- Звичайно, не виспалася. Ви всю ніч сопіли мені у вухо.

- Хіба? А я вважав, що зігріваю тебе своїм диханням.

Я презирливо фиркнула, але відразу насупилася - як спритно він змінив тему!

- Ви не відповіли на моє запитання.

- Я впав із висоти. З дуже великої висоти. А коли прийшов до тями, виявив, що моє обличчя змінилося.

- І що? Що сказали лікарі?

- Сказали, що я посланець богів.

- Дуже смішно, - пирхнула я і, піднявшись на ноги, попрямувала в бік, протилежний тому, де паслися кавалли.

- Метрів за десять, за деревами, тече струмок, - кинув він мені вслід. - Можеш скупатися. Обіцяю, підглядати не буду.

Я знову фиркнула.

- Фиркаєш, як норовистий кавал. Так і хочеться приручити, - полетіло мені вслід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍