Олена Арматіна - Моя Капризуля, Олена Арматіна

Ми неспішно пробиралися через густий ліс. Кавалл Пекло давно вже змирився, що я частенько їжджу разом із чоловіком на його широкій, лискучій спині.

Зліва від нас, не відстаючи, їхав верхи на рудому каваллі вчитель нашого Аліма. Син сидів попереду нього і з цікавістю розглядав навколишній світ. Нехай хлопчику був лише рік із гаком, він виявився таким тямущим і моторним, що нам довелося замість няні найняти йому вчителя.

Праворуч, трохи відстаючи від Ада, крокував кавал з лускою, що відливає бронзою. До спеціального сідла була прикріплена люлька нашого другого сина, якого я все ще годувала грудьми. Малюк з'явився на світ понад місяць тому, а ми все ще сперечалися про його ім'я. Ліам хотів назвати його Батті, що в перекладі з самандарської звучить, як «син коханої». Я ж наполягала на більш мужньому імені Саторі - яке перекладається як «воїн».

Зрештою ми вирішили, що дозволимо моїй подрузі Нолі та її чоловікові Аркарону розсудити нас. Саме до них ми зараз і прямували.

Два дні тому, коли ми були в таборі землян, тому самому, в якому народився наш старший син, гонець привіз від Ноли лист, у якому вона просила про термінову зустріч. А оскільки, по-перше, я давно її не бачила і мені було про що з нею попліткувати, а по-друге, ми перебували зовсім недалеко від їхнього будинку, ми вирішили навідатися до них у гості.

Мені дуже хотілося розпитати її про Деніела, але, врешті-решт, я вирішила не ворушити минуле. Але моє рішення - це одне, а ось несподіваний поворот долі - це зовсім інше.

Незабаром звивиста дорога привела нас до будинку, що стояв на узліссі. Наживо цей будинок виявився далеко не таким похмурим, яким здався мені уві сні. Але мене здивувало зовсім не це...

Пориви вітру донесли до нас дивний звук - чи то нявкання кошеняти, чи то дитячий плач. 

- Це що за звук? Ти чуєш? - я підняла до Ліама обличчя.

- Не зрозумію, - коротко буркнув. - Зрозуміло тільки, що доноситься він із дому.

Не встигли ми подолати й половину шляху, як двері голосно скрипнули, і на подвір'я, заросле травою і дикими квітами, з будинку вискочила пухка ісідіанка. Не дивлячись на нас, вона швидко пішла, майже побігла доріжкою геть від хати.

А за кілька хвилин ми, здивовані тим, що нас більше ніхто не зустрічає, поспішили і увійшли в будинок.

Похмурій фізіономії Аркарона я зовсім не здивувалася - старий маг завжди здавався мені страшним букою. А ось сумне, заплакане обличчя завжди життєрадісної Ноли ніяк не вписувалося в мою картину життя. І навіть те, що побачивши нас, вона кинулася мені на шию, анітрохи мене не заспокоїло, а навіть навпаки.

- Нола! - вигукнула я. - Мені здалося, чи...

У цей момент із купи ковдр на широкому ліжку, на якому насупившись сидів Аркарон, долинув дитячий плач.

- Капріс, - голосом, сповненим відчаю, прошепотіла Нола, - це... Їй... лише кілька днів від народження. Її мама померла під час пологів. А батько...

- Батько? - пробурмотіла я, відчуваючи, як мурашки повзуть уздовж хребта. - Хто її батько, Ноло?

Я поставила запитання, але сама вже здогадувалася про те, що відповість Нола.

- Деніел? Її батько - Деніел?  - я обережно наблизилася до ліжка.

- Так, її батько Деніел. Вибач мені, Каприз.  Ми не могли навіть подумати, що так вийде.

Дитина продовжувала плакати, не перестаючи совала крихітними ручками та ніжками.

- Її мама померла, батько зник ще після того, як...

Після того, як уві сні навідалася до них я. Я схилилася над ліжком, прибрала квітчасту пелюшку, що закрила обличчя маляти. Я думала, побачивши її личко, здригнуся, відсахнуся. Але нічого такого не сталося. І не тому, що крихітка була не схожа на Деніела, а тому, що мати не зможе відвернутися від дитя, нехай і чужого.

- Чому вона плаче?

Я автоматично перевірила пелюшку - суха... Але дитина не заспокоювалася, і тільки голосок її ставав із кожним схлипом трохи тихішим.

- Нола? Чому вона плаче?       

- Вона голодна, - схлипнула Нола. - Ми купили козавра, але його молоко дитині не підійшло. Покликали годувальницю - те саме. Друга годувальниця щойно пішла, каже, що малятко навіть у рот сосок не бере. Ми не знаємо, що робити... Аркарон хоче начаклувати...

Уже не слухаючи белькотання Ноли, я взяла крихітку на руки. Тільки-но дитина опинилася в мене на руках, у грудях звично закололо - побільшало молока. А малятко раптом замовкло, лише продовжувало схлипувати, здригаючись усім тільцем. А наступної миті вдихнула, широко відкрила крихітний ротик і потягнулася до моїх грудей. Не встигнувши ні про що подумати, я відсунула край сукні та, абсолютно не звертаючи увагу на глядачів, приклала крихітку до грудей. Звично зашипіла, коли дитина жадібно, до болю присмокталася і почала з апетитом їсти, час від часу видаючи дивні, немов муркотливі звуки. Майже прозорі повіки з синіми прожилками і неймовірно довгими для такої крихітки віями закрилися. Тоненька ручка з крихітними пальчиками обійняла мої груди...

А я безпорадно підняла погляд на Ліама, який стояв біля самого порога і з дивним виразом дивився на мене. За його ногу міцно тримався Алім, наляканий чужими людьми і напругою, що витала в повітрі. У руці спав, пригорнувшись до татових грудей, наш молодший син.

- Ліаме, - безпорадно чи то покликала, чи то простогнала я.

Немов почувши мої німі благання, він підійшов до мене і зарився носом у волосся. Він часто так робив - з приводу і без приводу.

- Ми своїх не кидаємо, - пробурмотів він, обіймаючи мене й обережно погладивши малечу по шовковистому волоссячку. - До того ж, хто ми такі, щоб відмовлятися від подарунка Ісіди.

Я посміхнулася і підставила йому губи для поцілунку - раніше подарунком Ісіди він називав лише мене і моїх синів. А тепер - і нашу крихітну доньку.

- Ми назвемо її... Дарою, кохана.

- Так, коханий, нехай буде - Дара... Дар Ісіди... Мені подобається...

Кінець

Кінець