Стівен Кінг - Воно

Бен — правицю. Білл відчуває, як теплота її крові змішується з його теплотою. Інші замикають коло, і вони стоять із руками, переплетеними в цьому особливому, інтимному єднанні.

Стен дивиться на Білла — збентежено, з острахом.

— При-присягніться м-мені, що п-повернетеся, — каже Білл. — Присягніться мені, що к-к-коли В-воно не з-з-здохло, в-ви по-повернетеся.

— Присягаюся, — каже Бен.

— Присягаюся, — Річі.

— Так, присягаюся, — Бев.

— Клянуся, — бурмоче Майк Хенлон.

— Ага. Клянуся, — каже Едді, його тоненький голос шелестить, наче трава.

— Я теж присягаюся, — хрипко шепоче Стен, опустивши очі додолу.

— І я кл-кл-клянуся.

Ото й усе, усе. Та вони стоять так ще трохи, стоять і відчувають силу їхнього кола, силу їхнього єдиного організму. Світло фарбує їхні обличчя в бліді, вицвітаючі фарби; сонце спустилося, і його сяйво вмирає. Вони стоять разом у єдиному колі, а темрява закрадається в Пустовище, заповнює стежки, якими вони блукали того літа, накриває галявини, на яких вони гралися у квача й індіанців, у хованки на березі річки, в яких вони сиділи й обговорювали серйозні дитячі проблеми, або курили цигарки Беверлі, або просто мовчки спостерігали за віддзеркаленням хмар у воді. День заплющував своє єдине око.

Нарешті Бен випускає їхні руки. Він хоче щось сказати, та хитає головою і йде геть. Річі тюпає за ним, а тоді рушають і Беверлі з Майком. Ніхто не говорить. Вони вилазять на насип, виходять на Канзас-стрит і просто розходяться. Один за одним. І коли Білл згадує цю мить двадцять сім років пізніше, він усвідомлює, що вони вже ніколи не збиралися всі разом. Часто вони сходились по четверо, інколи їх було п'ятеро, а два-три рази вони зустрічалися вшістьох. Та ніколи не збиралися всі семеро.

Він лишається сам. Ще довгий час він стоїть, спершись руками на хистку білу загорожу, і дивиться вниз, на Пустовище, а небо починає засіватися літніми зорями. Він стоїть під мирною блакиттю й над чорною чорнотою, і спостерігає, як Пустовище заповнює темрява.

«Я більше ніколи не хочу гратися там, унизу», — раптом думає він і дивується, коли розуміє, що це не страшна й не сумна думка, навпаки — вона дарує йому надзвичайну свободу.

Він стоїть там ще з кілька секунд, а тоді відвертається від Пустовища й рушає додому вздовж темного хідника, засунувши руки в кишені й раз по раз зиркаючи на деррійські будинки, тепло освітлені на нічному тлі.

За один-два квартали він пришвидшується, згадавши про вечерю… а ще за квартал чи два починає насвистувати.

Деррі:

Остання інтерлюдія

— Наразі океан сповнений злагодженими флотиліями кораблів, і коли перепливаєш його, важко не зустріти кілька суден. Перепливаєш та й перепливаєш, — сказав містер Міковбер, граючись моноклем, — ото й усе. Відстань — то річ уявна.

Чарлз Діккенс. Девід Копперфілд

4 червня 1985 року

Приблизно двадцять хвилин тому приходив Білл і приніс мені цей записник — Керол знайшла його на одному з бібліотечних столів і дала його Біллу, коли він про нього спитав. Я гадав, що він у шефа Редімахера, та, вочевидь, вирішив його не торкатись.

Біллова заїкуватість знову почала зникати, та за останні чотири дні бідолаха постаршав мало не на чотири роки. Він сказав, що завтра Одру випишуть з Деррійської міської лікарні (де я наразі й сам перебуваю), а тоді відвезуть приватною «швидкою» в Бенгорську психіатричну клініку. Фізично вона в нормі — кілька незначних подряпин та синців, які вже почали загоюватись. А от ментально…

— Піднімаєш їй руку, і вона так і стоїть, — сказав Білл. Він сидів біля вікна й крутив пальцями бляшанку дієтичної газованки. — Висить собі, поки хтось її не опустить. Рефлекси працюють, та дуже слабко. Вони зробили ЕЕГ[802], і з неї видно, що альфа-хвиля надзвичайно пригнічена. Майку, вона к-к-кататонік.

— У мене є одна думка, — сказав я. — Може, не така й хороша. Якщо не сподобається, то так і скажеш.

— Ну?

— Я тут проваляюся ще з тиждень. Чому б замість того, щоб відправляти її в Бенгор, не повезти її до мене, га? Проведи з нею тиждень. Говори з нею, навіть якщо вона не відповідатиме. А вона здатна… сама ходити в туалет?

— Ні, — тьмяним голосом сказав він.

— А ти зможеш… ну, хотів би…

— Чи хочу сам її вилікувати? — Білл посміхнувся.

І то була така жалюгідна посмішка, що мені довелося на хвильку відвести очі. Так само посміхався мій батько, коли розказав про Батча Баверза й