Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

— Що ти оце сказала? — перепиталася баронеса, для самої себе вдавши, що слова оті страшні їй лиш вчулися.

Зелені очиська Елізи запалали холодним вогнем, і пані баронеса проти волі зіщулилася. Так могла поглянути лиш покійна свекруха — полячка, пихата княжна Вольховська, котра з першого ж погляду незлюбила невістки, та, щоправда, недовго проливала вона свою отруту, виблискуючи дуже схожими з Елізиними зеленими, відьомськими очицями, вчасно відправившись на той світ до пращурів.

— Я розірвала заручини з твоїм дорогоцінним Романом Яковичем, — досить спокійним, холодним голосом промовила Ліза, й баронеса помітила в її очах войовничу впертість.

Вона заблимала важкими повіками.

— Як… як це — розірвала?

Ліза роздратовано сіпнула плечем.

— Дуже просто. Зірвала з пальця ту кляту обручку, кинула її додолу й сказала, що ми завтра ж поїдемо з цього дому з його привидами й ніякого весілля не буде.

Баронеса знову заблимала, але цього разу вже від злості, що хвилею підступалася десь знизу, перехоплювала подих, заважаючи їй говорити. Тому вона мовчала, тільки поїдаючи норовливу доньку зіщуленим поглядом невдоволених блакитно-сірих очей. А коли та хвиля люті, що заважала говорити, трішки відступилася, вона викинула своє важке тіло з крісла й роздратовано прошипіла:

— Як це ти розірвала заручини? Та як ти посміла? Не запитавши мене, без мого дозволу? Ти що, геть розумом пошкодилася?

Ліза спохмурніла, випрямилася.

— Він образив мене, принизив мов… мов якусь дворову дівку. А я не погоджуюся пов’язувати своє життя з людиною, котра мене не те що не поважає, а обливає брудом…

Лице маман зробилося жорстким.

— Не вигадуй! Роман Якович вихована, порядна та чемна людина, й він би ніколи не образив тебе. А коли він започав злуватися на тебе, то ти ж заслугувала цього, вештаючись під руку з тим божевільним і дозволяючи йому таку невимовну зухвалість на очах власного нареченого. Хто, як не ти, дозволив тому відлюдьку гладити тебе по руці й піднімати тости з такими нечемними, прозорими натяками.

— Нічого я йому не дозволяла.

Маман махнула рукою.

— Розповідай! Та що б не сказав, розлютившись законно, Роман Якович, ти мала би все стерпіти за такі гроші, а не виказувати свою кляту поляцьку пихатість. — Вона знову сіла в крісло. — Але гаразд, неприємно, звісно, що ти допустила таку сварку, та це можна виправити, усякого ж може трапитися. Ти зараз же знайдеш Романа Яковича й застосуєш усю свою жіночу чарівність і вимолиш у нього вибачення…

Ліза відсахнулася.

— Ні!

— Елізо!

— Ні, маман! І навіть не просіть! Я не хочу ставати дружиною цього чоловіка, котрий під маскою вихованості приховує зовсім інше лице. Та він тепер огидний мені!

— Елізо, отямся!

— Ні, маман! Я завтра ж поїду з цього дому!

Маман закотила очі під лоба.

— Куди?

Ліза вперто поглянула на матір.

— Куди завгодно, аби тільки подалі від цієї людини, — гаряче відгукнулася вона, розуміючи з гіркотою, що на жалість маман розраховувати не варто. — Я продам останнє, що в мене полишилося, — батьків подарунок, ті коралові сережки та золотий ланцюжок, ми повернемося до Миргорода й оселимося не у вдови Громової, ні, а десь у кращому місці. Я відразу ж піду працювати, з моїм вихованням з цим проблеми не станеться. Якщо занадто не розкошувати, то на найнеобхідніше нам має вистачати. Ми ж з Мері невибагливі, а одягу в нас вистачить і не на одне життя.

Баронеса випрямилася й зміряла Лізу таким поглядом, що та відразу ж зрозуміла — зараз почнеться війна. Господи, та вона, певне, геть збожеволіла, гадаючи, що маман погодиться покинути всю розкіш «Гнізда Кажана». Погодиться повернутися до того існування, котре вони були вимушені проживати після смерті батька, й дозволить їй — Лізі — податися в гувернантки чи вчителькою до гімназії? Та їй потрібно було геть розуму полишитися, щоб сподіватися на подібне. Але вона й не сподівалася, надто добре знаючи маман, та просто настільки розлютувалася на Романа Яковича й, засліплена гнівом на нього та лихоманливим якимсь, відчайним бажанням покинути цей будинок, на час дозволила собі забути про те, якою людиною є маман. Але було б украй невдячною справою розраховувати, що маман ось так просто відмовиться від власного добробуту заради палкого бажання Лізи уникнути шлюбу з Романом Кажановським. І Ліза, трішки охолонувши після сварки з колишнім нареченим, уже знала, що маман їй відповість, чого вона зараз наслухається досхочу.

— Елізо, — промовила маман тим своїм холодним, гордовитим голосом, котрим загалом розмовляла з челяддю. — Хоч ти й моя рідна донька, та я вражаюся тому, якою бездушною, якою черствою ти можеш бути до мене та Мері з бабусею. Своє нерозумне небажання ставати дружиною такого блискучого молодого чоловіка, як Роман Якович, ти поставляєш вище за наше майбутнє благополуччя. — Що ж, — маман холодно всміхнулася, — я не стану тебе більш умовляти отямитися. На щастя, ти ж у мене не одна й ще є можливість зберегти все без зайвих нервувань.

Ліза, котра під час промови маман неспокійно металася з кутка в куток веранди, завмерла на місці.

— Що ви маєте на увазі?

Маман переможливо всміхнулася.

— Мері! У мене ж є Мері. Вона досить вродлива, не меншої вроди, ніж ти, але м’якенька та слухняна. Мері, а я у цім певна, на відміну від тебе, зробить усе, чого б я не наказала, — маман велично майнула рукою. — А ти, коли так бажаєш, іди, повертайся до Миргорода, живи собі там, як знаєш, і я не буду тебе тримати. Винаймайся гувернанткою, ким хочеш, навіть і покоївкою, мені тепер то геть байдуже.

— Маман!

— Мовчи! Уперта, егоїстична дівиця, котра дозволила собі заради власної примхи зробити таке, — не буде більш мати такого привілею, як зватися моєю донькою! Й така оце твоя подяка, Лізо, за всі ті роки, котрі я саможертовно присвятила тобі? — У блакитно-сірих очах маман діамантами сяйнули сльози, й Ліза з зовсім недочірнім недовір’ям подумала об тім, що ж то були за сльози? Сльози за нею, утраченою донькою, чи за, можливо, утраченим заможнім та спокійним життям? — Це все та дурна ляхівська кров, котру ти вспадкувала від своєї бабці, знала ж я, що вона рано чи пізно заграється у тобі, й ось — дочекалася.