Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«доноси стали вбивчою і дуже зручною зброєю для тих, хто був надто бридливим, щоб заляпувати власні руки кров’ю своїх особистих ворогів. Обидва табори заохочували доноси і дуже легко розстрілювали “ворогів”, на яких вказували їм пальцем “вірнопіддані”»[722].
Ця практика зберігалася навіть після громадянської війни. Безперечно, все це було пов’язане з різними людськими почуттями (помстою, заздрістю, любов’ю, ревнощами, пожадливістю). Бородін мав можливість вчитися в університеті, а декому з його друзів заборонили складати вступні іспити, бо на них неправдиво донесли як на «буржуазних виплодків». Бородін писав, що «таких доносів було надзвичайно багато і комітети соціального добору тільки те й робили, що читали їх, не маючи ані часу, ані можливості перевірити, чи ці доноси правдиві»[723].
Євреї залишалися ворогами для деяких прошарків населення, навіть якщо «багато євреїв» у Донбасі були «дуже, дуже бідними»[724]. Можливо, це почуття було відображенням того факту, що етнічні євреї були ширше представлені на відповідальних посадах. Згідно з опитуванням 1923 року, з 301 «керівного та відповідального працівника» в Донбасі (партійних і комсомольських лідерів, інженерно-технічних кадрів та інших) 77 чоловік, або 25,8 відсотка нібито були євреями[725]. Здається, євреям була відведена роль ворогів навіть у самій комуністичній партії. Бородін розповідає про ось таку розмову з одним новочеркаським комуністом 1927 р.:
«— Я не антисеміт, я комуніст і в минулому червоноґвардієць, але знаєте, всі члени опозиції — євреї. Троцький, Зинов’єв, Каменєв, Бухарін...
— Бухарін не єврей, — заперечив я.
— Замаскований єврей, — відповів він мені переконано, — і якби опозицію допустили до влади, ми стали б єврейським царством, вони всюди насадили б своїх євреїв. Мені розказав це по секрету один надійний чоловік з групи пропаґанди Центрального Комітету комуністичної партії, якого прислали читати лекції в нашому районі»[726].
Навіть якщо пам’ять Бородіну трохи зрадила (1927 р. Бухарін був союзником Сталіна), його розповідь узгоджується з поширеними на той час антисемітськими поглядами. Слід нагадати, що 1922 р., коли Ленін запропонував Троцькому посаду заступника голови уряду (Ради народних комісарів), Троцький відмовився на тій підставі, що, обійнявши другу за важливістю посаду в радянському уряді, він тільки допоможе ворогам викликати в населення антисемітські настрої. Через рік Троцький нагадав своїм колеґам про серйозні наслідки керування євреями Червоною армією в роки громадянської війни і заявив, що Ленін, відкидаючи пояснення Троцького як «дурницю, дрібниці», непрямо погодився з цим[727]. 1925 р. повідомлено, що гірники шахти № 15 вугільного родовища Сніжного вважали, що «Троцький хоче бути царьком»: «Жиди взяли владу в свої руки і хочуть посадити свого жидівського царя»[728].
Були й зовнішні вороги. У дворян і поміщиків відібрали майно, їх позбавили політичних прав і депортували[729]; дехто з них емігрував за кордон. У колишніх капіталістів так само відібрали майно, багато з них утекли і знову відтворили за кордоном свої організації. Цих людей, поряд із багатьма іншими (інтеліґентами, українськими націоналістами, місцевими отаманами, як-от Махно) радянська влада постійно називала «зовнішніми ворогами», які, за підтримки капіталістичних країн, і далі намагаються відновити капіталізм у Радянському Союзі шляхом воєнної інтервенції. Глибоко «ображені батьки» зберегли свій войовничий запал і мріяли повалити радянську владу[730]. Однак ці мрії були нереальними, бо в ображених батьків не було могутнього війська. В той час, попри всю політичну небезпечність таких дій, листування з закордоном було ще досить вільним і можливим; так само як і перетин кордону[731].
А проте образ ворога був дуже розмитий. Були давні вороги, як-от специ, куркулі і євреї, але «офіційні» і «народні» вороги були різними, і це видно на прикладі євреїв: на той час влада не вважала їх ворогами.
Фактором, який ускладнював і посилював дедалі більший розкол між думкою робітників і думкою влади, було посилення влади комуністів. Під час громадянської війни комуністи виявили себе відданими патріотами, але й не демократами. Після громадянської війни донбаські шахтарі опинилися в ситуації, коли партія принижувала їх, висміювала і нападала на їхні релігійні вірування навіть тоді, коли був запроваджений неп. У гірників були підстави вважати, що в країні утвердилося нове самодержавство: новий режим зміцнив однопартійну диктатуру, організував могутню таємну поліцію, ГПУ, і позбавив парламент (Ради) і профспілки влади, перетворивши їх на допоміжні засоби, а Ленін і згодом Сталін керували країною як нові царі.
Насправді цей погляд після Жовтневої революції поширювали впливові інтеліґенти, багатьох із яких вигнали з країни або примусили емігрувати за кордон. З цього погляду новий володар був ворогом пригноблених. Багато нових начальників мали скромне походження, і їх висунули на важливі посади. Але, як уже йшлося вище, дехто з них швидко набув «буржуазних смаків», поводився майже так само, як старі вороги. Було так, наче вороги ворогів стали новими ворогами.
Важко було змалювати образ ворога і з погляду Москви. Візьмімо хоча б справу Капустіна в Шахтах 1923 р. Особу Капустіна так і не визначили: можливо, він був червоним козацьким отаманом. Хай там як, Москва вважала, що робітників підбурили колишній комуніст і колишні білокозацькі офіцери. Порівняно з цими часами, період громадянської війни був справді значно простішим.
За умов однопартійної диктатури непартійні об’єднання були політично неблагонадійними навіть тоді, коли не було доказів. Дехто обманював владу і далі дотримувався релігійних обрядів, вивішуючи портрети Леніна, Зинов’єва і Калініна поряд із іконами Ісуса і Діви Марії[732]. Вільний степ і далі давав притулок куркулям, колишнім білим, махновцям та іншим утікачам, які приїздили на Донбас, ховали чи змінювали документи і працювали[733]. Моральна міць громад ослабла. Практика доносів, як і мережа інформаторів ГПУ, безперечно, була загрозою для їхньої єдності. Підозрюючи непартійні об’єдання, партія в 1920-х роках влаштовувала періодичні напади на них.
Однак аґентам ГПУ було важко проникнути в донбаські громади. Наприклад, натовп ледь не вчинив самосуд над аґентом В’ячеславом Галицьким, про якого вже згадано вище. Про його секретну службу дізнався партійний секретар заводу, де він працював, бо ГПУ наказало секретарю не заносити його до списку тих, кого мали звільнити. Одного дня секретар, напившись, схопив Галицького посеред вулиці і заявив, що цей чоловік — аґент ГПУ і збирає інформацію, і що людям слід бути обережними, бо інакше вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
