Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— З охотою. Тільки ви повинні будете відпровадити мене до Лувра.
— Мої ноші, мої люди і я сама до послуг вашій величності, — відповіла герцогиня.
Королева Маргарита увійшла в ноші, за нею, по знаку її, увійшла герцогиня де Невер і шанобливо зайняла місце на передньому сидінні.
Катерина з своїми дворянами вернулася до Лувра тією самою дорогою, якою приїхала на кладовище. Але всю дорогу королева-мати, не перестаючи, говорила щось на вухо королю, кілька разів показуючи йому на пані де Сов.
І щоразу король сміявся, як звичайно сміявся Карл IX, тобто сміхом похмурішим від погрози.
Маргарита ж, відчувши, що ноші рушили і що їй нема чого боятися проникливої спостережливості Катерини, швиденько витягла з рукава записку пані де Сов і прочитала:
„Я маю наказ відіслати сьогодні ввечері королю Наварському два ключі: один — від кімнати, де його замкнуто, другий — від моєї кімнати. Коли він прийде, мені наказано затримати його в себе до шостої години ранку.
Розміркуйте, ваша величність, вирішіть і не майте моє життя за ніщо“.
— Сумніву нема, — прошепотіла Маргарита, — і ця бідолашна жінка має бути знаряддям, щоб погубити всіх нас. Але побачимо, чи так легко зробити черницю з королеви Марго, як зве мене брат мій Карл.
— Від кого цей лист? — спитала герцогиня де Невер, дивлячись на папірець, який Маргарита читала й перечитувала з такою уважністю.
— Ах, герцогиня, маю багато про що розказати тобі, — відповіла Маргарита, роздираючи записку на тисячу дрібненьких клаптиків.
ХІI. Признання
— Ну, перш за все, куди наша дорога? — спитала Маргарита. — Не на міст Меньє, сподіваюсь! З учорашньої ночі я бачила досить убивств, Генрієтта!
— Маю сміливість відвезти вашу величність...
— Перш за все і насамперед, моя величність просить тебе забути про її величність... Отже, ти везеш мене...
— В палац де Гіза, якщо, принаймні, ви не вирішили інакше.
— Ні, ні, Генрієтта, краще до тебе; герцога де Гіза нема, чоловіка твого нема?
— О, ні, — скрикнула герцогиня з радістю, що іскрами засяяла з її прекрасних смарагдових очей, — ні шурина, ні чоловіка, нікого нема! Я вільна, вільна, як повітря, як пташка, як хмарка... Вільна, королево моя, чуєте ви? Розумієте ви, скільки втіхи в цьому слові: вільна?.. Я виходжу, приходжу, наказую. Ах, бідна королево, ви не маєте волі, — отже ви зітхаєте...
— Ти виходиш, приходиш, наказуєш! Хіба це все? І хіба свобода тільки в цьому? Ні, ти надто радісна, щоб справа була тільки в цьому.
— Ваша величність обіцяли мені зробити признання.
— Знову моя величність; ми посваримось, Генрієтта; чи ти забула нашу умову?
— Ні. Ваша найпочтивіша слуга перед всіма, твоя навісна повірниця віч-на-віч. Так, пані? так, Маргарита?
— Так, так! — сказала королева, усміхаючись.
— Ні ворогування між домами, ні любовних підступів, усе добре, усе щиро; союз наступальний і оборонний з єдиною метою — зустріти і, зустрівши, впіймати на лету ту ефемеру, що зветься щастям.
— Добре, герцогиня моя, так! І, щоб відновити договір, поцілуй мене.
І дві чудові голівки, одна бліда й повита сумом, друга рожева, білява й осяяна усмішкою, граціозно наблизились одна до одної і з’єднали уста, як з’єднали вже думки свої.
— Є щось нове? — спитала герцогиня, пильно дивлячись на Маргариту пожадливим і цікавим поглядом.
— Чи ж за два дні не стало новим усе?
— О, я питаю про кохання, а не про політику. Коли нам буде стільки років, як матері твоїй Катерині, ми будемо робити політику. Але нам по двадцять літ, прекрасна моя королево, будемо говорити про інше. Слухай, може ти вийшла заміж справді?
— За кого? — спитала Маргарита, сміючись.
— А, ти мене заспокоюєш.
— Ах, Генрієтта, те, що заспокоює тебе, мене лякає. Мені доведеться вийти заміж, герцогиня.
— Коли?
— Завтра.
— От маєш! Справді! Бідненька! І це неминуче?
— Абсолютно.
— Чорт візьми, як говорить один мій добрий знайомий, це дуже прикро.
— Ти знаєш когось, хто говорить чорт візьми? — спитала, сміючись, Маргарита.
— Так.
— Хто ж це такий?
— Ти все питаєшся у мене, коли сама повинна розказувати. Кінчай, тоді я почну.
— Справа, коротко кажучи, от у чому: король Наварський закоханий і не хоче мене. Я не закохана, але не хочу його. Проте, ми мусимо до завтра змінити або удати, що змінили наше ставлення одного до одного.
— Ну, що ж! Зміни ставлення ти, і можеш бути певна, що й він змінить!
— Скажу по правді: це неможливо, бо саме тепер я менше, ніж будь-коли, хотіла б змінити його.
— Сподіваюсь, тільки до свого мужа?
— Мене мучать сумніви, Генрієтта.
— Сумніви в чому?
— В вірі. Ти робиш різницю між гугенотами і католиками?
— В політиці?
— Так.
— Безперечно.
— А в коханні?
— Люба моя, ми, жінки, такі язичниці, що скільки б не було сект, ми приймемо їх усі, скільки б не було богів, ми приймемо багатьох.
— В одній особі?
— Так, — сказала герцогиня, скинувши на неї погляд, в якому сяяло язичество, — так, і назва йому Eros — Cupido — Amor[35]; так, той, що з колчаном, пов’язкою і крилами... Чорт візьми! хай живе побожність!
— Але у тебе зовсім особлива манера молитись; ти кидаєш каміння на голови гугенотів.
— Робімо своє, і хай собі говорять... Ах, Маргарита, як переінакшуються в устах черні найкращі думки, найкращі вчинки!
— Черні!.. Але ж тебе, здається, вітав з цим мій брат Карл?
— Твій брат Карл, Маргарита, завзятий мисливець, цілими днями трубить у ріг і дуже від того худне... Отже, компліментів його я не приймаю. Проте, я відповіла твоєму братові Карлу... Хіба ти не чула моєї відповіді?
— Ні, ти говорила так тихо.
— Ще краще, у мене буде більше новин розказати тобі. Ну, а кінець твоєї сповіді, Маргарита?
— Це така справа...
— Ну?
— Це така справа, — сказала королева, сміючись, — що коли камінь, про який говорив брат мій Карл, справді історичний, то я воліла б утриматись.
— Добре! — скрикнула Генрієтта. — Ти вибрала собі гугенота. Ну,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
