Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

не турбуйся! Щоб твоя совість була спокійна, я обіцяю тобі при першій же нагоді вибрати гугенота й собі.

— Але на цей раз, здається, ти взяла католика?

— Чорт візьми! — відповіла герцогиня.

— Гаразд, гаразд! Розумію.

— А що то за гугенот?

— Я не вибирала його; цей молодий чоловік не являє собою для мене нічого і, певне, ніколи й не являтиме.

— Але ж що то за молодий чоловік? Це не перешкоджає тобі розказати про нього, — ти знаєш, яка я цікава.

— Бідний молодий чоловік, гарний, як Ніз Бенвенуто Челліні...[36] шукав порятунку в моїх апартаментах.

— О, о!.. А ти його зовсім і не кликала?

— Бідолашний хлопчина! Не смійся так, Генрієтта, бо й тепер ще він між життям і смертю.

— Він хворий?

— Тяжко поранений.

— Але ж поранений гугенот — річ дуже незручна! Надто в такі дні, як ми переживаємо; і що ж робиш ти з тим пораненим гугенотом, який не являє і ніколи не являтиме для тебе нічого?

— Він у мене в кабінеті, я переховую його і хочу врятувати.

— Він гарний, молодий, поранений. Ти переховуєш його у себе в кабінеті, хочеш його урятувати; цей гугенот буде дуже невдячний, якщо він уже не надто вдячний.

— Боюсь, що він вдячний... більше, ніж я того хотіла б.

— А він цікавить тебе... той бідний молодий чоловік?

— Ах, почуття жалю до нього... тільки.

— Ах, почуття жалю, бідна моя королево, це саме та чеснота, яка завжди губить нас, жінок!

— Так, і ти розумієш: коли кожної хвилини король, герцог д’Алансон, мати, навіть муж... можуть зайти в моє приміщення...

— Ти хочеш просити, щоб я сховала твого гугенотика, доки він буде хворий, з умовою вернути, коли видужає, — так?

— Насмішниця! — сказала Маргарита. — Ні, присягаюсь тобі, я не така передбачлива. Проте, якби ти знайшла, де приховати бідного хлопця, якби могла зберегти життя, мною врятоване, запевняю тебе, я була б тобі без кінця вдячна. В палаці де Гіза ти вільна, ні чоловіка твого немає, ніхто за тобою не підглядає, ніхто не перешкоджає, а ззаду за твоєю кімнатою є великий, як у мене, кабінет, куди, на щастя твоє, Генрієтта, ніхто не має права заходити. Позич мені той кабінет для мого гугенота; коли він видужає, ти відчиниш клітку, і пташка вилетить.

— Одна тільки перешкода, люба королево: клітка зайнята.

— Як, і ти врятувала когось?

— Я ж сказала про це твоєму братові.

— А, розумію; от чому ти говорила так тихо, що я не чула.

— Слухай, Маргарита, це чудова історія, не менш прекрасна і поетична, ніж твоя. Залишивши тобі шість гвардійців, я з своїми шістьома вернулась у палац Гіза і почала дивитись, як грабують і підпалюють чийсь дім на другому боці вулиці Катр-Фіс, проти будинку мого шурина, — раптом чую жіночі крики і чоловічі прокльони. Виходжу на балкон і бачу, перш за все, шпагу, що ніби самим, своїм виблискуванням освітлює всю картину. З подивом дивлюся на скажений клинок: я ж люблю красу і... — і потім, натурально, хочу побачити руку, що приводить її в рух, і тіло, якому рука та належить. Нарешті, серед дзвону сталі, криків бачу чоловіка... Героя! Аякса Теламона![37] Чую голос, голос Стентора![38] Я в захопленні, завмираю, тремчу, здригаюсь при кожному ударі, що загрожує йому, при кожному ударі, що його він завдає сам; чверть години переживаю я почуття, яких, королево моя, ніколи не переживала, не думала навіть, що вони існують. Так стояла я, ледве дихаючи, мовчки звісившись з балкону, і раптом герой мій зник.

— Як то?

— Під каменем, що кинула на нього якась стара жінка; тоді, як Кір[39], я відчула, що до мене вернувся голос, і закричала: „На поміч, на поміч!“ Мої гвардійці вийшли, взяли його, підняли і перенесли в ту кімнату, яку ти просиш для свого протеже.

— О, розумію цю історію, люба Генрієтта, — сказала Маргарита, — тим більше, що вона майже така сама, як моя.

— Тільки та різниця, королево моя, що я служу своєму королю і своїй релігії, отже не маю потреби нікуди відсилати пана Аннібала де Коконна.

— Його звати Аннібал де Коконна? — перепитала Маргарита, залившись сміхом.

— Страшне ім’я — правда?[40] — сказала Генрієтта. — І той, що носить його, гідний свого імені. Який герой, чорт візьми! Скільки пролив крові! Надінь маску, королево, ми біля палацу.

— Нащо мені маска?

— Бо я хочу показати тобі мого героя.

— Він вродливий?

— Під час бою він видався мені прекрасним. Правда, то було вночі, при факелах. Сьогодні вранці, при денному світі, признаюсь тобі, він, здається, трохи втратив. Проте, гадаю, він тобі сподобається.

— Значить, моєму протеже відмовлено в палаці де Гіза; шкода, бо нікому й на думку не спало б шукати тут гугенота.

— Ані трохи: я звелю перенести його сьогодні ввечері; один лежатиме в правому кутку, другий — в лівому.

— Але коли вони дізнаються, що один протестант, а другий католик, вони розтерзають один одного.

— О, боятись нічого! Пан де Коконна дістав такий удар в обличчя, що майже нічого не бачить; твій гугенот має таку рану в груди, що майже не може ворухнутись; крім того, скажи йому, щоб мовчав про віру, і все буде гаразд.

— Хай так!

— Ходім. Такі буде.

— Дякую, — сказала Маргарита, стискуючи руку подруги.

— Ну, пані, тут ви знову стаєте вашою величністю, — сказала герцогиня де Невер. — Дозвольте мені вітати вас в палаці де Гіза з почестями, що належать королеві Наварській.

І герцогиня, вийшовши з ношів, зігнула коліно майже до землі, допомагаючи Маргариті вийти; потім, показавши рукою на двері палацу, де стояло двоє вартових з аркебузами, пішла за кілька кроків позад королеви, що велично виступала попереду герцогині, яка зберігала шанобливий вигляд, поки вони були перед сторонніми очима. Зайшовши до своєї кімнати, герцогиня замкнула двері, і, покликавши камеристку, метку сицілійку, спитала у неї по-італійському:

— Міка, як почуває себе пан граф?

— Значно краще, — відповіла Міка.

— Що він робить?

— Зараз, пані, він, мабуть, їсть.

— Гаразд, — сказала Маргарита, — це добрий знак, коли апетит вернув я.

— Ах, так, я