Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Алла відкинула трубку, як слизьку гадюку.
Максим випростався, з ненавистю поглянув на телефон, лайнувся.
— Вона переборщує, — промовив він.
— Ти віриш в те, що вона сказала? Ну, про немовля…
— Вірю. Але не думаю, що до цього дійде.
— Сподіваєшся відкупитися?
— Ти сама знаєш — це неможливо. Практично неможливо. Але вона доконає нас раніше, значно раніше.
— Максику, подивись мені в очі, — попросила Алла після тривалої паузи.
Їхні очі зустрілися.
— Я хочу почути правду: ти дійсно пожартував з нею? Вона правду мені розказала?
Він не міг сказати «так». Тепер, після всього, що сталося, не міг. Алла хоче зрозуміти причини поведінки Тамари, вона не може второпати, чому абсолютно чужа людина нахабно втрутилася в таке спокійне їхнє життя і отруює його. Вона розуміє — це схоже на помсту. Але Максим знав — вона сподівається почути тверде «ні», — «так» буде справді несподіванкою для неї і катастрофою — не менше! — для нього. Вони розстануться — і це буде мінімально неприємний наслідок. Проти нього будуть дві розлучені і обдурені жінки, а це дорівнює могутньому танковому удару, який він не витримає.
— Вона бреше, — відповів Макс. — Мене лихий поплутав, коли я зустрів її, я визнаю, можеш мене за це зневажати, але я всього-на-всього мужик — раб своїх інстинктів…
— Багато слів, — тихо сказала Алла. — Отже, крім цього, нічого не було?
— Ні. Ти ж бачиш…
— Все! Годі… Іди на кухню, звари кави. Я хочу побути сама і обмізкувати ситуацію…
Алла вірила йому. Не тому, що божевільна історія, розказана божевільною ідіоткою, не могла бути правдою, — ще й не таке трапляється! Вона вірила йому, бо раптом зненавиділа Тамару, як тільки жінка може ненавидіти жінку. Їй просто не хотілося, щоб ця сучка виявилася такою, що має рацію. В розумі їй не відмовиш: розіграно все мов по нотах, в неї ні гроша за душею, тут дурник підвернувся, коханець колишній, який начебто непогано влаштувався і якого можна подоїти. І плюнути на її погрози хочеться, але віриться, ох, віриться, що вона якщо не так, то інакше помститься, не було б гірше від того.
Спокійно, сказала собі Алла. Запах кави з кухні чомусь заспокоїв її. Треба не гарячкувати, подумати як слід, — вихід знайдеться. Поки що програма-мінімум — душ і кава. Душ. Кава.
9
— Ти знаєш, що твої дії підпадають під статтю Кримінального кодексу? Ми ж можемо запросто записати розмову на магнітофон!
— І що буде? У мене вже давно написана заява про те, що на мене вчинено напад і згвалтовано, що гвалтівника я знаю, що він давно домагався мене і нарешті вирішив у нетверезому стані задовольнити всі свої потреби. Я зараз просто-напросто намагаюся полагодити все мирним шляхом, без порушення кримінальної справи. Ось як я поясню ваш запис, правда, навряд чи він є…
— Ти точно хвора! Тобі лікуватися треба!
— Частина грошей, які я від тебе отримаю, піде на лікування.
— Дулю з маком ти отримаєш!
— Я не поспішаю. Врахуй тільки, що жертві згвалтування завжди вірять, що б вона не казала, а звинуваченому — ніколи, стаття делікатна, аби позбутися звинувачень, чого завгодно набрехати можна. Гаразд, я не поспішаю. У мене все одно відпустка. Так що думай…
Скреготнувши зубами, Максим повісив трубку. Алла стояла поряд, дослухалася до розмови, отже переповідати її суть не було потреби.
— Вона має рацію, — у голосі Алли дзвеніла неприхована ненависть.
Неприємності почалися вже ввечері. Алла зустріла Максима, вичавленого роботою, спекою і нервами, розповіддю про дзвінок свого батька. Він говорив дуже обережно, але підозра так і відчувалася у кожному слові. Подзвонила дівчина, голос незнайомий, себе не назвала, спитала, чи знають батьки, що їхній майбутній зять вже одружений і не розлучений з першою дружиною, ухиляється від сплати аліментів і взагалі сволота, яких мало. Ні, сказав батько, йому це невідомо, і він не думає, що це взагалі можливо. Поцікавився, з ким він, врешті-решт, має честь розмовляти. Вона назвалася першою дружиною Сергія. Якого, вибачте, Сергія? Вашого майбутнього зятя! Але його звуть Максимом, ви помилилися! Ця сволота може навіть ім’я поміняти, аферист, мисливець за приданим! Батько запропонував спокійно в усьому розібратися. Тут, сказав він, можна дійсно припуститися помилки. Звідки у вас, дівчино, цей телефон? Вона відповіла, що це не має значення, вона хоче просто попередити про небезпеку. І раптом питає: а чи Романенків це квартира? Ні, відповідає батько. Перш ніж говорити, треба завжди дізнатися, чи туди ви потрапили. З нашим телефонним зв’язком… Ну, тут вона закричала, заойкала, заплакала, почала вибачатися, казати, що вся на нервах і справді помилилася, ще раз вибачилася, ще, ще… Батько сказав, що змушений був після цієї розмови пити валідол. Матері нічого не сказав, але вважає за потрібне довести це до відома доньки, він же не ворог, він певен, що це ідіотська помилка, але, але, але…
— Гидота! — тільки й спромігся вигукнути Максим.
— Я посміялася в трубку, але мені теж захотілося валідолу, — серйозно сказала Алла.
— Вона доконає нас раніше — я попереджав!
— Ти, я бачу, щасливий!
— А ти, я бачу, дурна!
— Не будемо сваритися, — примирливо запропонувала Алла. — Ми навіть не захищаємося. Ти помітив?
Обоє боялися, що на цьому не скінчиться.
Побоювання були небезпідставними, Максим переконався у цьому на власній шкурі вже наступного ранку.
Його затримав патруль, коли він спускався у підземний перехід в центрі міста. Їх було двоє — камуфляжний омонівець і сержант у нового зразка синій міліцейській формі. Міцно взяли під руки, відвели вбік. На них вже чекала Тамара. З синцем під оком.
— Цей? — зацікавлено спитав омонівець.
Тамара похитала головою.
— Схожий, але не він. Вибачте, хлопці, той, швидше за все, змився.
Патрульні стенули плечима. Спека, нудьга, все одно розрядитись треба, тепер півгодини є про що потеревенити, а там ще щось трапиться…
Тамара не поспішала йти геть. Нахабно посміхаючись, вона витягла з сумочки хустку і кількома вправними рухами позбавилася синця.
— Що це означає? — зберігати спокій Максимові насилу вдавалося.
— Вони клюнули! — у голосі Томки бриніла дитяча радість. — Я сказала їм, що ти схожий на хлопця, який п’ять хвилин тому у прохідному дворі спробував забрати в мене сумочку і набив! Купилися, купилися! — Вона навіть у долоні заплескала.
— І для чого тобі цей спектакль?
— Вимкни дурня, коханий! Ти ж переконався — повірити можна в будь-що, в дурницю! А уяви, якби я тебе впізнала?
— Синець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха», після закриття браузера.
