Ірина Айві - Оновлені почуття, Ірина Айві

-- Зараз я покажу тобі щось дуже цікаве та незвичайне. 

Дан йшов поряд так і не забравши своєї руки з моєї талії. 

Я й це стерплю. Не раз уже терпіла.  Якщо зараз влаштую скандал, то це мене все-одно не врятує.  Потрібно набратися терпіння. 

Куди він мене веде? Ми вже минули терасу й вийшли у сад. Пройшли ще трохи і Дан зупинив мене біля штучної водойми з білим лататтям. 

Красиво! Здавалося саме пізнім вечором місяць вирішив скупатися у ставку. Як же він гарно виблискував на поверхні води. Це так чудово, що аж дух перехоплює. 

-- Бачиш? 

Дан став позаду мене. І я вмить відчула його дихання на своїй потилиці. 

-- А, що я маю побачити? -- питаю, бо у те що Дан привів мене сюди, щоб милуватися зірками я нізащо не повірю. Він далеко не романтик навіть якщо планує сценарій гри.

Я звісно люблю милуватися зорями. Завжди задумливо гадаю скільки ж їх на тому небі. 

-- Небо! Сьогодні воно переливається особливими відтінками. Можливо завтра піде дощ, а може ще й сьогодні. 

-- Місяць повний, а небо й справді дуже гарне, -- вражено прошепотіла я.--  Але чому ти мені це все показуєш? -- намагаюся повернутися до Дана обличчям, але він міцно тримає мої плечі. 

-- Просто насолоджуйся і не став жодних запитань, -- шепнув на вухо і я одразу відчула, як мою шкіру вкрили сироти. 

Ми стояли так кілька хвилин, дивлячись на небо, що переливається різними темно багряними відтінками. Я  думала про те, що чоловік який зараз за моїми плечима викликає в мені досить змішані почуття, які я не можу пояснити. Як я можу насолоджуватися його близькістю, знаючи, що мені слід боятися його? Ні, насолоджуватися неправильне слово, але я не можу підібрати інше.  Не втримавшись, я обернулася до Дана обличчям.

-- Навіть не думай вириватися з моїх рук. Щоб я не робив вдавай, що тобі це шалено подобається.

Дан торкнувся моєї щоки, а потім повільно провів великим пальцем по моїй шиї, зупинившись на пульсуючій жилці. 

-- Вони спостерігають за нами? Так? Тому ти так дивно зі мною поводишся? -- запитала я Дана, але він нічого не відповів мені. -- Що мені робити?

-- Просто вдавай, що насолоджуєшся моментом. Ти повинна всім показати, що я належу лише тобі і ти не будеш мене ні з ким ділити. 

Вдавати, що я насолоджуюся моментом! Ніби це так просто поряд з тобою. Мені неприємно навіть  дивитися на тебе. І я не хочу мати з тобою будь-які стосунки. 

Моє серце  шалено стукало у грудях. Я  розуміла, що Дан пропонує мені  гру з вогнем, але мені треба  довести йому, що я сильніша, ніж він думає, а коли наша домовленість закінчиться, я зникну  назавжди. Я вірю, що цей клубок інтриг обов'язково розплутається. 

-- Замерзла? -- Запитав Дан, нахилившись до мене надто близько. Я лише похитала головою, і він поклав  руку  мені на плечі. 

Було неприємно і я вже хотіла сказати, щоб він припинив це, але раптом помітила краєм ока, що глядачі вийшли на терасу і свердлять нас поглядами. 

Дан не дав мені сказати більше ні слова, а просто згріб у обійми. У його погляді читалося «підіграй мені». Це лише гра, розрахована на батьків та Вікторію, -- нагадала я собі, коли його рука лягла мені на стегно і він накрив мої губи своїми.

Я швидко почала відчувати нестачу повітря. Мої коліна затремтіли і я схопилася за руку Дана. 

На мить він відірвався від мене свої губи, щось прошепотів собі під ніс, і продовжив поцілунок. Невже він зрозумів все по-своєму? Вирішив, що я хочу, щоб він обіймав та цілував мене? 

О, ні! Я все зіпсувала, але зараз не той момент, щоб усе йому пояснити. 

-- Кхм..., ми збираємося пити чай на свіжому повітрі. Можливо ви захочете приєднатися до нас, -- запитала Наталя Лаврівна і я точно почула, як у її голосі продзвенів осуд. 

Дан міцніше притулив мене до себе. 

-- Ти хочеш чаю? -- тихо запитав Дан, заглянувши в очі.

-- Ні! -- хитаю головою. -- Все чого я зараз хочу, то це прилягти у кутку твоєї спальні,  -- шепочу тихо, щоб ніхто не почув моїх слів.

-- Ходімо! 

Бере за руку й веде до будинку. 

-- Моя дружина втомилася. Ми йдемо відпочивати, а ви насолоджуйтеся вечором. Небо сьогодні по-особовому красиве. 

Небо й справді красиве. І якби не Дан я б змогла насолодитися гарним моментом сповна. Я часто люблю задивлятися у вечірній простір, високо задерши голову. У такі моменти на душі якось стає спокійніше. Я забуваю скільки клопотів у нашому метушливому світі. Проблеми зникають самі собою.

-- Добре, що все вже закінчилося. Я прийму ліки й ляжу спати, -- сказала я Данові, коли ми прийшли до його спальні. 

-- Що тебе турбує? Я знаю, що це не вітаміни, -- сказав Дан, коли я взяла упаковку з таблетками. 

-- Насправді у мене проблеми з нирками. Я повинна берегти себе від стресів та переохолодження. 

-- Чому ти одразу мені не сказала?

-- А навіщо? Ти й так вважаєш мене брехункою. Не думаю, що ти повірив би моїм словам. Я упевнена ти б сказав, що своєю брехнею я намагаюся покращити умови перебування у твоєму домі.

-- Повірив чи не повірив, але сказати треба було. Пий свої ліки, а я розстелю нам ліжко.

Мені здалося чи  у його голосі промайнули нотки жалю?

-- Нам? -- уточнюю, бо те, що щойно почула просто в голові не вкладається. Невже йому стало мене шкода?

-- Ти більше не спатимеш на підлозі. Це небезпечно!

-- Розумію! Ти хвилюєшся, щоб хтось не вдерся сюди й зрозумів, що наші стосунки просто фікція. Добре, я спатиму у ліжку, але ми розділимо його на дві частини. 

-- Подушками! Як у фільмах. 

-- Угу..., але в цьому немає нічого смішного, -- кажу помітивши, як скривилися куточки його губ.  

-- Іди вже переодягайся. День був довгим та виснажливим. Ти втом...

Невже Дан і справді хотів сказати, що я втомилася, але чому ж тоді не сказав? Чому замовчав і обірвав себе на слові?