Ельма Кіраз - Я, ти, наша ненависть, Ельма Кіраз

— Що ти робиш? — нарешті спитала дівчина.

— Ти прийшла, — чоловік підняв голову, — а ні, це не ти. Тобто… ти? Що ти тут робиш? — Назар був такий пʼяний, що  навіть у студентські роки Марта не бачила його в такому стані.

— Ти ж подзвонив мені сам.

— Я-я? — протягнув він, — може. Не памʼятаю. Але я дзвонив Марті, — Назар важко видихнув та спробував піднятися, що звісно ж йому не вийшло. Марта скинула своє пальто і підійшла до нього, щоб допомогти. Коли він став на рівні ноги, то просто повис на її плечі, дихнувши в обличчя жахливим перегаром.

— Що ти пив? — скривилась Марта.

— А що ти тут забула? Для чого прийшла? Ти знаєш, що ти зіпсувала мені життя? — язик його заплітався, але хоч і важко, все ж говорив зрозуміло.

— Не вигадуй, — вона закоиила очі, — ходімо, — Марта спробувала затягти його хоча б на диван, але Назар дуже пручався.

— Пусти-и-и, — він перехилився назад і зміг втримати рівновагу, — через тебе я такий зараз. Через т-тебе і твого к-к-к-к…охань-нь-ньця.

— Через кого?

— Твій любий Дмитрик звільнив мене, уявляєш? — Назар розвів руками, — тепер я безробітний. Б-б-безробітний. А бачила б ти його обличчя… таке… мерзенне, самовдоволене, він мене ненавид-д-дів.

— Будь ласка, заспокійся, — Марта намагалась далі провести його до вітальні і майже не слухала, що він каже, — тобі треба поспати. Завтра буде краще. Напевно.

— Не чіпай, — він відкинув її руку і пройшов у куток кухні, де була коробка з фотографіями, — вона знайшла оце. Оце! — він взяв декілька фото і кинув в повітря. Вони розлетілись по кухні, приземлившись майже Марті під ногами, — а як я мав це пояснити-и?

Дівчина глянула вниз і побачила свої фотографії, про які навіть сама й забула. Серце почало трохи сильніше битися, але це не була така тривога, як у лікарні. Відчуття були зовсім інакші.

— Ти їх… тобто, ти оце все зберігав?

— Ага, — чоловік важко закотив очі і похитнувся, — я й близько не міг це викинути, куди? Я ж не залізний, — в якийсь момент Марта зрозуміла, що він наче говорить сам з собою і зовсім забув про її присутність, — стіль-ль-льки фото, де дівчина, яку я любив. Кохав так як ні-ні-нікого. Кохаю. Досі кохаю її просто-о… просто-о-о…— він стиснув пальці в кулаки і зробив декілька глибоких вдихів.

— А як же Марта? — тихо спитала дівчина, але Назар це почув.

— А вона пішла. Ну і нехай. Тільки дратувала мене своїм: «Сьонецько, сцьо зь тьобою», — він перекривив дівчину. Марта легенько засміялася. А Назар різко посерйознішав і наче щось згадав, пішов в іншу кімнату. Схвильована Марта повільно пішла за ним, але він виявився швидшим, тому майже одразу повернувся до вітальні.

— Це…— почала дівчина, але він перебив її.

— Твій ш-шарф, я сховав його. Коли ти переї-їджала, то забула, — Назар знову свідомо говорив з нею, — я чомусь-сь не захотів повертати. І оце, — він вийняв з шарфа ту побиту плитку, — і це не зміг в-в-викинути. Єдиний спогад, ти зроб-била цю тріщину. Це зробили твої руки. Під час дурнува-ватої сварки. 

Назар з болем дивився на шматок плитки, а Марта сумно спостерігала за ним. Вся ця ситуація була надзвичайно неправильною в її голові, але серце продовжувало битися сильніше і зовсім не відпускало з цієї квартири в цей момент. Коли Назар відклав речі вбік, то тільки тоді Марта помітила, що у нього багато порізів на долоні. Мабуть він вперся рукою об розбите скло.

— У тебе тут кров, — вона підійшла і взяла чоловіка за запʼястя, — треба перевірити чи нема скла. І обробити.

— Облиш, — відповів Назар ніби абсолютно тверезим тоном, — байдуже що там.

— Ні не байдуже, можуть бути серйозні проблеми, — вона потягла чоловіка до ванни.

— Марто, не треба, відпусти, — він почав пручатися, але дівчина не здавалась. І коли Назар хотів визволити свою руку, так вийшло, що притягнув Марту дуже близько до себе. Його затуманений алкоголем погляд зустрівся з її злегка здивованими очима. Вони були так близько, що відчували на шкірі подих одне одного. Настільна лампа з кухні вмить перестала світити, бо була на акамуляторі, то ж вони опинилися в повній темряві. В голові Марти зʼявився спогад, як така ж ситуація сталася у них з Дмитром на її кухні, але потім різко відігнала ці думки.

— Треба… глянути чи немає в ранах скла, ходімо в ванну, там найкраще світло, — ледь не пошепки говорила дівчина, практично не бачачи Назара, лише відчуваючи в своїй руці його руку.

— Не треба, — прошепотів чоловік і на мить повисла незручна тиша. Але потім він обійняв Марту тією пораненою рукою і навіть через шалений біль притис до себе сильніше та поцілував в губи. Йому нічого більше не було потрібно, лише вона.