Мартіна Зоріна - Неможливий романс , Мартіна Зоріна

Розділ 19

/Челсі/

Втеча від проблем, не врятує від самого себе.

В думках був безлад, а в душі — цілковита порожнеча, котра вперто та несамовито захоплювала кожен клаптик мене, витісняючи собою біль, гнів, образу та любов. Після гірких сліз й усвідомлення масштабу катастрофи, до мене прийшла апатія. Нічого не хотілося ні знати, ні чути, ні бачити. Нічого і нікого. Просто впасти в безодню й розчинитися в її нетрях, розлетівшись на атоми, молекули. Стати маленькою піщинкою безкрайнього всесвіту.

Я закрилася у ванній кімнаті й ридала. Шум води заглушав мої схлипи, а вода — прохолодна, майже крижана, — студила тіло, душу, думки. Я розпадалась на частини, розбивалась на уламки, стаючи примарою, тінню колишньої Челсі. Якби ж можна було так легко й просто зникнути з цього світу, стерши пам’ять про своє існування.

Після сімейної вечері, котру я з важкістю в серці та печаллю в очах, заледве пережила, ми повернулися додому і тут почалося справжнісіньке торнадо, на ім'я Владислав. Чоловік, не обмежений в діях та словах й не маючи зайвих свідків під боком — розійшовся не на жарт, виказуючи мені абсолютно все-все, що спадало на думку. Образливі слова, звинувачення та прокльони — градом сипалися на мою голову, ранили душу, впивалися гострими голками в тіло й проникали під шкіру. Вони руйнували наш маленький острівець кохання та сімейного затишку, назавжди розділяючи нас. Прірва, що виникла між нами, ставала глибшою з кожним словом, котре відчувалось наче ляпас. Боліло абсолютно усе: і тіло, і душа. Очі пекло від сліз, а горло стиснув спазм. Я була розбита і знесилена.

Ще будучи в ресторані Владислав чітко дав зрозуміти, що моя сьогоднішня витівка мені дорого обійдеться. Але я й усвідомити не могла, що буде настільки важко. До останнього моменту, я не вірила, що він перейде межу, після чого — «ми» вже не будемо колишнім подружжям. Все, що ми так довго створювали, зникло в одну мить, залишаючи після себе лише порожнечу.

Коли тіло пронизав черговий спазм, а очі пекло від сліз, я виключила воду й вилізла із ванної. Замоталася в махровий рушник й неквапливо вилізла зі свого сховища. Я сподівалася, що Влад заснув, втомлений очікувати мене. Але й тут я помилилася.

Як тільки но я відкрила двері до спальні, мене зустрів важкий погляд його очей. Вони були переповнені гнівом та злістю. Як і сам Владислав. Його вилиці ритмічно рухались в такт його вдихам і видихам, а руки були стиснуті в кулаки. Він чекав мене і розуміння цього вибивало грунт з-під моїх ніг.

Глибоко вдихнувши, спробувала опанувати свій страх й ступила кілька кроків, зачинивши двері за собою. Крок ще крок, серце тріпотіло в грудях, птицею рвалось увись. Морально, я була знищена.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? — Влад розірвав тишу різким тоном свого голосу. Я здригнулася і завмерла.

— Наприклад?

Що його розізлило на цей раз, я могла лише здогадуватися.

— Не прикидайся дурепою! — З притиском мовив Влад, ступаючи мені назустріч. Я інстинктивно відступила.

— Я справді не розумію. Я не вмію читати думки.

Мене починало трусити.

— Челсі, я втрачаю терпіння, — В словах було стільки отрути, — І це лише погіршує твоє становище.

— Що ти мелеш, Влад? — Я виставила руки вперед, — Що з тобою коїться? Чому ти став таким?

«Тільки не здавайся! Не показуй свій страх!»

— То, це я у всьому винен? — Він склав руки на грудях, зупинившись в метрі від мене.

— У чому «всьому»? — Я не прикидалася, я справді не знала причини його гніву. Останнім часом, ми ніби втратили здатність розуміти один одного, — Інцидент в ресторані, ми уже обговорили. Точніше, ти висказався. обливши мене з ніг до голови брудом.

— Я лише сказав те, що думаю. — Його погляд ковзав по моєму обличчю, обпікаючи, — І потім, ти сама все зіпсувала. Завжди псуєш своєю впертістю й вільнодумством.

— Що? — Дихати ставало дедалі важче. Енергетика Влада душила, — Я вже не маю права на власну думку?

Ніколи б не подумала, що таке трапиться у моєму житті знову. Бути двічі зрадженою близькою людиною — занадто.

— Не тоді, коли твої вчинки та дії безпосередньо впливають на мій імідж.

«Боже, це нестерпно слухати!»

— Влад, я лише вдягнулася по-іншому, та й усе. Це не кінець світу.

Він зіщулив очі, наче той хижак перед нападом на жертву.

— Для мене було важливо, аби ти робила те, що наказано.

— Наказано? — повторила майже по складах, — Я твоя дружина, Влад. Чи ти забув? Я не прислуга, не рабиня і не твоя власність! Чому ти відносишся до мене, як до атрибуту мебелі? Чому?

Мій голос зривався на крик, а сльози душили. Я була за крок від істерики.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі чоловіка. Він ніби був зачарований й не чув мене. Мої слова пролітали повз його вуха.

— Я все одно не дам тобі розлучення, — чітко, грізно та холодно промовив він, вбиваючи мене своїми словами.

«Розлучення? Якого біса!»

— Ти збожеволів? Яке розлучення?

Попри наші сварки, непорозуміння, я ніколи не думала про розлучення. Навіть думки не допускала про це. До сьогодні, звичайно. Та навіть, теоретично, якби я шось таке замислила, не впевнена, що змогла б здійснити. В мені все ще жили почуття й спогади про «нас» — нас щасливих, юних та закоханих. Я не втрачала надії, що буря мине й колишній Владислав повернеться до мене.

— Я знаю, що ти ходила в адвокатську контору.

Він знає? Кіра мене таки бачила? Розказала? Прокляття!

— І що?

— А то, Челсі, я тобі не дав розлучення! Нізащо! — Влад заричав так, що я мало не оглохла.

***

Телефонний дзвінок пролунав у кімнаті, розрізаючи насичений негативними флюїдами повітря. Я здригнулася й кліпнула, відірвавши погляд від темної безодні очей Владислава.

— Слухаю, — мовив чоловік, кількома хвилинами пізніше. Відшукавши свій телефон на комоді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍