Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Втомившись боротися з мертвою хваткою на волоссі і на животі, я не відразу усвідомила сенс почутих слів. Серце так голосно загуркотіло, що у голові запаморочилося, а в роті від хвилювання стало сухіше, ніж в Сахарі. Що Цеглина замислив? А Діма… Чому він мовчить?

Нічого не розуміючи, я прикрила очі, які защипало від недоречної солоної вологи, і вже цілком уявляла свою зустріч з Апостолом Петром. Тому що я не переживу подібного приниження. Ні, ні за яку силу в світі.

— Відпусти Злату і покинь мій будинок. Не змушуй мене застосовувати силу, — через, здавалося, вічність пролунав сталевий голос Діми, і моє серце відчайдушно застрибало від радості. Зустріч з Апостолом скасовується.

Але Цеглина виконувати наказ Діми не поспішав. Він безсоромно потерся по моїй щоці своєю грубою щетиною і засміявся. Так гучно і моторошно, ніби маніяк, який зловив нову жертву.

— Ні, Диме, все одно не вірю, — насмішливо процідив він. — Нє-а. Не наречена вона. Звичайна шмара, яку чомусь ти вирішив залишити собі. Ай-ай-ай, жаднюга, — Цеглина засуджуюче заклацав язиком. — А з друзями треба ділитися, — його рука знову заковзала по моєму животі, і я ледве стримувалася, щоб не розревітися від безсилля.

Все це походило на якийсь сюр. І як я тільки примудрилася у все це вляпатися?

— Цеглино, я повторювати більше не буду, — з натиском промовив Діма. — І пробачу тобі цей цирк, якщо ти зараз підеш геть з мого будинку.

— А от не піду, — з викликом кинув Цеглина, — один це точно. Тільки разом зі Зла-то-чко-ю, — співуче він проскандував моє ім'я. — Вона хоч Злата? Чи теж збрехав?

— Та відпусти ти її! — люто загарчав Діма і за мить опинився біля нас.

Щосили він висмикнув мене з огидних обіймів і завів собі за спину. Але Цеглина довго не думав. Навряд до його п'яного мозку дійшло, що сталося, він вдарив Діму по обличчю. І колишній відразу відповів. Подібно двом бійцівським собакам, вони схопилися один за одного і щосили лупцювали. У величезній душовій стало занадто мало місця. Боязко схлипнувши, я закрила долонею рота.

— Ходи сюди, чого застигла? — мене потягли за лікоть до виходу. Не обертаючись, Міша тягнув за собою на перший поверх. Я навіть забула, що з нами в кімнаті був помічник Діми.

— А як... як же Діма? — тільки й спромоглася вичавити, переступивши через кілька щаблів сходів. — Вони ж повбивають один одного.

— Не переймайся, — заспокоїв сухо Міша, — зараз поб'ються і підуть віскі пити в знак примирення. Цеглина хоч і псих, але нормальний.

— Якийсь опис непоєднуваний: псих, але нормальний, — я збентежено пробурмотіла, але Міша пропустив це повз вуха.

Помічник посадив мене на величезний синій диван у вітальні і кудись пішов, а через хвилину повернувся з товстою склянкою, пляшкою горілки і скибочками ковбаси.

— Вибач, але віскі залишу їм, — він кивнув нагору, натякаючи на Діму і Цеглину. — А тобі треба заспокоїтися.

— Я таке не п'ю.

— А мені до сраки, — крізь зуби відказав Міша. — Значить, почнеш пити.

Він щедро хлюпнув у склянку прозорої рідини і передав мені.

— До дна.

— Мішо, я не буду...

— Блд, Злато! Пий я сказав! Бо поки що я прошу, а Діма змусить.

Господи, які вони всі знервовані тут. Тільки ото покричати.

Видихнувши наче досвідчений алкоголік, я перекинула склянку і залпом осушила її. А потім перестала дихати від обпікаючого горло і стравохід вогню. Сльози без дозволу побігли по щоках. Я відчайдушно намагалася зробити рятівний вдих, але марно. Горло нещадно спазмувало, і я закашлялася.

— Закуси, — зі сміхом пояснив Міша і протягнув мені шматочок ковбаси. — А то ще задихнешся.

Як не дивно, але мені дійсно полегшало, варто тільки було ковбасі опинитися у роті. Кілька хвилин я ще гасила відлуння кашлю. Горло жахливо дерло від болю. Але через коротку мить приємне тепло поширилося по моєму тілу, і я розслабилася. Думка, що нагорі Діма б'ється з Цеглиною, не здавалася такою жахливою.

Дозволивши закрити собі очі, я й не помітила, як заснула.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно