Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

- Привіт, - Карина, як завжди, доброзичливо посміхається. - Класне волосся! Відпадний колір! Ти схожа на Мальвіну.

Комплімент, звісно, найбільш передбачуваний, який тільки можна придумати. З фантазією у неї туго, а я зловтішаюся.

- Дякую. Як у тебе справи?

- Чудово! А ти як?

У неї горять очі. А в мене тепер таке хіба що від сліз буває.

- Теж добре! Що будеш готувати?

- Піцу. Кір дуже любить, - вона доволі морщить ніс, коли говорить про нього.

Я повільно закипаю. Груди колючий жар заповнює.

- З куркою й ананасами? - насилу видихаю.

- Так! Ти знаєш? Ну так, звісно, знаєш, - Карина сміється. - Ви ж брат і сестра!

- Угу, - все, що мені вдається видати.

Що за дурепа все-таки? Хіба не бачить, що ми взагалі не спілкуємося? Невже для неї це не виглядає дивно?

- Побільше ананасів чи трохи? - запитує в мене поради.

- Більше, - хриплю я здавлено.

Відвертаюся, щоб вона не побачила сльози в моїх очах. Добре, що моя вода якраз закипіла. Беру упаковку макаронів і раптом чую голос, від якого в мене зупиняється серце.

- Привіт.

Просто "привіт"... Просто ВІН поруч... Шкіру прочісують мурашки. У грудях в одну мить стає тісно й гаряче.

- О! Ти вже приїхав? Так швидко! - щасливо щебече Карина.

- Так.

Усередині мене таке дике тремтіння зароджується, здається, що свідомості позбудуся.

Чи дивиться Бойко на мене зараз? Дивиться. Відчуваю.

- Як дізнався, де я?

- Виноградова сказала.

- А я піцу роблю! Для тебе... - Карина чомусь задихається.

А потім... Розумію, чому. Він її цілує. Чую, як вони роблять це просто за моєю спиною. Серце прошиває болем. Він встромляється в нього тисячею гарячих голок. Усе тіло різко обливає жаром. Перед очима пливе. Упаковка макаронів, яку я встигла розкрити, випадає з рук і розсипається по кахельній підлозі. Не знаю, як реагують на це Бойко з Кариною, такий шум у голові стоїть, що нічого не чую. Але, щойно я хапаюся за віник, дівчина підлітає до мене.

- Усе нормально? Варю? - турбується вона, допомагаючи прибирати.

- Так... Просто голова запаморочилася... - видаю напівправду, ховаючись за волоссям.

- Почекаю тебе в кімнаті, - останнє, що я чую від Бойка.

І це він каже, звичайно ж, не мені. Своїй... Своїй дівчині.

Ледве справляюся з диханням. Подякувати Карині не знаходжу сил. Просто киваю і йду до своєї кімнати. Кидаюся на ліжко і вибухаю гіркими сльозами.

Краще б я померла! Я на це заслуговую. Саме цього я і заслуговую. Нікому не потрібна. Дурна. Жалюгідна. Дивна. Одні проблеми створюю. І мама, і бабуся зі мною намучилися. То один діагноз, то другий... Усі ці лікарні, операції, реабілітація... Навіщо такій, як я, взагалі жити?

Ніч проходить у якомусь коматозі. Толком не сплю, періодично відключаюся. Смикаючись, у тривозі прокидаюся. Уявляю, що через кілька стінок Кір... Пестить іншу, кохає... І знову вмираю.

Нагадую собі, що я пережила набагато більше, ніж нещасливе кохання. Я сильна. Впораюся. Але як же це важко.

Уранці змушую себе піднятися. Накидаю халат, ковзаю ногами в капці, повільно бреду в душову. Зупиняюся в дверях, бо застаю там натовп дівчат, плач і стогони. Спочатку не можу врубитися, що сталося. Та й не особливо хочеться вникати. Але пройти до душової виявляється нереально. Одного разу в нас відключили гарячу воду, і то менше хаосу було.

- Я не розумію, чому... Чому? Усе було добре... - упізнаю в дівчині Карину, яка гикає від ридань, і ціпенію. - Він... Він просто раптом встав з-за столу і сказав, що між нами все скінчено. Він більше не прийде.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно