Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Випадкова зустріч – найбільш невипадкова річ на світі.

Хуліо Флоренсіо Кортасар

Іванка. 2018 рік

Яскраве сонечко за вікном обіцяло подарувати нову, теплу історію. Нарешті холодні і похмурі дні починали відходити у спогади. Я обожнюю такий період, коли все довкола прокидається від лютих морозів і починає наново оживати. Вже березень – йде шостий місяць, як під моїм серцем росте маленьке диво. Торкнулась живота і отримала відповідь крихітною ніжкою чи ручкою у долоню, усміхнулась. Обожнюю таке спілкування, воно краще мільйона слів. Ще трохи і я зацілую кожен міліметр крихітного тільця.

Із якою фанатичною любов’ю і ніжністю я йшла на УЗД, щоб поспостерігати за малюком, який мило підстрибує і хапається ручками за обличчя. І уявити собі не могла, що вмію настільки любити і захоплюватись. У нас буде хлопчик. Сергій сприйняв новину про вагітність досить позитивно, хоч я цього і не очікувала. А коли ще й почув, що син, то взагалі гордості було через край. Ні, він не змінився і не почав проявляти до мене більшої ніжності, навіть живота жодного разу не торкнувся. Зате майже не свариться, зупиняється при вигляді округлого живота і замовкає. Напевно, це нормально, і так у більшості подружніх пар. Якщо раніше я чекала на його турботу, то зараз раділа, що не чіпає. Тепер дитина – єдине, що і досі тримає нас разом, принаймні я так вважаю. Бо байдужість до Сергія нікуди не ділась, як і кохання до того іншого, який на нього не заслуговує. Все це дуже неправильно і суперечить всім моральним законам, однак почуття не згасають. Якщо людство довгими роками шукає вічний двигун і ніяк не може його знайти, то я загорілась вічним вогнем кохання, який палає безперестанку і без відомих на те причин.

На роботі все кардинально змінилось, вона стелиться без надмірних зусиль. Дивуюсь, як не встигала з обов’язками і боялась їх напочатку. Тепер все здавалось таким очевидним і знайомим. А той зошит з обов’язками вже давненько закарбувався у пам’яті. Я вирішила працювати аж до самих пологів, бо живіт маю маленький і почуваюсь досить добре як для свого цікавого стану. Ідеальна вагітність, як її прийнято називати. Ми майже погасили кредит за квартиру, якраз залишились останні внески, тому гроші зайвими не будуть. Сергій тепер отримує хорошу зарплатню, тому після пологів зможу собі дозволити побути вдома у декретній відпустці. Хоча важко зараз про це думати, я вже не уявляю себе без цього відділення, почуваюсь його невід’ємною частинкою. Та й колектив мене полюбив, особливо Софія, яка вже підміняє мене на операціях і допомагає з паперами. Якщо Василь Степанович захоче, то вона буде мені гідною заміною на час відпустки.

Робочий день поволі дійшов кінця і я вийшла навулицю, щоб викликати таксі. Так, відколи Сергій дізнався про вагітність, він заборонив їздити по місту на громадському транспорті, лише на таксі. Не хоче, щоб була серед натовпу у період респіраторних захворювань і каже, що дружині майора вже не личить автобус. Їздити самостійно я не навчусь вже ніколи, бо взагалі у цьому не знаюсь, та й вчитись страшно. Проґавила цей момент у правильний час, а зараз надто багато перепон. Доки знаходила потрібний номер у стільниковому, до мене підійшов молодий чоловік. З вигляду досить пристойний мужчина, просто одягнений і приємної зовнішності. Виглядав досить розгублено.

- Вам таксі потрібне?

- Так.

- Я можу підвезти. У мене тут дружина на підтримці вагітності у пологовому, - вказав рукою на четвертий поверх, значить, каже правду. - А я і її підтримую чим можу під вікнами і трохи підзаробляю за можливості. Ви, бачу, теж знаєте скільки затрат є перед появою малюка, - чоловік мило глянув на мій живіт, від чого я трохи зніяковіла. Вже не сховаєш цікаве становище від сторонніх, живіт видніється з-під широкого пальта. Чоловік вказав рукою на стареньку іномарку і я вирішила погодитись. Мені не принципово з ким їхати, головне, щоб додому дістатись швидко. Бо ноги гудуть і так хочеться лягти на м’яке ліжечко. Провести приємний ритуал перед готуванням вечері.

- Гаразд, я поїду з Вами.

Він радісно допоміг мені сісти на заднє сидіння. Як тільки рушили, я сама продиктувала адресу, бо цей недосвідчений «таксист» не здогадався запитати. Їхали ми мовчки, як і годиться. Зазвичай мене везли іншою дорогою, спочатку я думала, що чоловік знає більш короткий шлях, однак згодом зрозуміла, що він заблукав. І як мені вдалось так уляпатись? Хоча хоч якісь несподіванки відбуваються за останній час.

- Ми не туди їдемо, Вам потрібно розвернутись. Або просто зупиніться десь і введіть адресу у навігаторі, він зможе показати коротшу дорогу.

Після моїх слів дверцята замкнулись і я одразу насторожилась. Навряд у цьому старому авто замок спрацював автоматично. Та й спрацьовує він на початку руху автомобіля. Чоловік нічого не відповів, лише сильніше потиснув на педаль газу і простягнув до мене складений листок.

- Це просили Вам передати.

Я одразу заспокоїлась і видихнула. Відколи це Сергій став романтиком, може, за сина вирішив подякувати? Тільки зараз я зрозуміла, що цього чоловіка навмисне підіслали. Напевно, якийсь колега Сергія молодший званням. Взяла до рук папірець і розгорнула його, щоб одразу натрапити на незнайомий почерк. Читаючи рядки, ледь не знепритомніла від розуміння, хто їх написав.

«Вибач, що знову викрадаю, та сьогодні – востаннє. Я мушу тобі у дечому зізнатись, і це дуже важливо для нас обох. Не хвилюйся, я не скривджу тебе, і Сергій ні про що не дізнається. Прошу, дай мені кілька хвилин!»

Авто різко з’їхало з траси на витоптану автомобілями дорогу між густими кущами, які, навіть без листя, ховали за собою автомобілі від вигляду проїжджого транспорту. Хоч у записці Руслан і просив не хвилюватись, я вже почала тремтіти, як листок на сильному вітрі, бо вже здогадалась, про що буде йти мова. Інколи я помічала чорний джип біля лікарні або супермаркету, у який ходжу за продуктами. Гадала, що просто хочу, щоб незнайоме авто належало людині, про яку я думаю постійно, та потім розуміла, що то просто збіг і чорних джипів у місті розвелось багато. Однак здогадки були правдивими, а отже, Руслан вже знає про вагітність і захоче з’ясувати, хто батько, якщо він, то забрати собі мого синочка. Від цієї думки сльози покотились по щоках і серце стиснулось у тугий вузол. Руки самі обійняли живіт, наче це могло захистити мою крихітку. Якщо раніше я хотіла, щоб малюк був від Сергія, то зараз молилась про це. Протистояти Русому не зміг ніхто, як це виявилось із минулого часу. Зараз нічого не змінилось, і він знову зробить все за власним бажанням. Тоді хоча б знали, де я знаходжусь, а зараз я абсолютно одна перед бандою.