Алекса Адлер - Їхня кохана лялька, Алекса Адлер

11.2

− Вибачте, − бурмочу я, кволо осідаючи на підлогу. − Я подумала, що це якийсь монстр на корабель пробрався.

От і погралася в героїню, Женько. Це ж треба було так зганьбитися.

Зараз я вже розумію, наскільки абсурдними були мої висновки та дії. Як на корабель посеред відкритого космосу хтось міг пробратися? Ні, може якось і міг, але навряд чи це сталося б непомітно для його господарів.

Але у страху, як відомо, очі великі. І на той момент я діяла на одних емоціях. Знову.

− Це у вас такий... костюм? – питаю тихо, ковтнувши давку грудку.

− Так, це броня для дес-с-сантування, − киває Шоа-дар, все ще посміюючись. Підповзає до мене і простягає руку, щоб допомогти підвестися. І навіть пазурі свої прибирає.

Доводиться прийняти його допомогу. Але замість того, щоб просто підняти та відпустити, він раптом обхоплює мене за стегна і, відірвавши від підлоги, впивається в мій рот жадібним, власницьким поцілунком. Наче довести мені щось хоче. Притискає до себе так міцно, що ребра тріщать, розпластавши моє тіло по холодній броні. Прикушує губу з задоволеним шипінням, проникає мені в рот язиком, втягуючи у чуттєву гру, позбавляючи останніх чітких думок. І так само різко відсувається, коли я зі стогоном починаю шкрябати броню на його плечах. Заглядає у затуманені очі.

− Щоб думала про мене, поки я буду відс-с-сутній, − посміхається самовдоволено. І вручає мене братові. − Тримай свою хоробру захисницю. Мені час.

Навколо мене стуляються інші руки. І я знову опиняюся притиснута до чоловічого тіла. Абсолютно розгублена від всього того, що відбувається.

Підморгнувши мені насмішкувато та облизавши чуттєві губи, Шоа-дар знову натискає щось на своєму, як я тепер уже розумію, шоломі і його обличчя ховається назад за темною лускою і матово-чорним склом великих «очей».

Кивнувши Са-арду, він прямує до виходу з кімнати керування та житлового відсіку. А я залишаюся наодинці зі змієм старшим, якого так нерозважливо кинулася рятувати від його ж власного брата. І буквально шкірою відчуваю його дуже уважний погляд.

− А як відбуватиметься ця висадка? Він полетить на чомусь, так? − обережно підіймаю на чоловіка очі.

Ну от. Справді дивиться. І так уважно, що в мене аж мурашки по шкірі біжать.

− Хочеш подивитися, як все відбуватиметься? – здіймає він брову.

− Хочу. Тільки в мене там їжа недоготовлена, – знизую збентежено плечима.

− Потім доготуєш, − хмикає Са-ард і разом зі мною на руках повертається до столу. Всаджує мене на нього з краю, там де нічого не світиться. − Нічого не чіпай. Просто дивись, – велить коротко, і починає розгортати нові голографічні зображення.

Я знову бачу ландшафти досліджуваної планети. Одразу кілька локацій на різних голограмах. І на кожній є місце, позначене блакитною точкою. Думаю, це і є ті самі точки висаджування.

А потім на наступному зображенні, розгорнутій на-агаром, мені відкривається вид на космос і... судячи з усього, наш корабель. Він трохи схожий на чорного хижого ската, що ширяє на тлі чужих зірок. Видовище неймовірно захопливе та красиве.

Але перед Са-ардом спалахує нове зображення і цього разу я бачу Шоа-дара у своєму моторошному бронекостюмі, що влаштовується в кріслі, на кшталт тих двох, що є тут, у кімнаті управління. Тільки це чомусь нахилено вперед і змій молодший ніби підпирає його собою знизу, притулившись усім торсом і розкинувши руки. Навколо його грудної клітки відразу стуляються якісь тримачі, на плечі, як лямки наплічника, лягають ще одні, буквально приковуючи на-агара до цієї конструкції. Здається, нижче його тіло теж закріплюється так само, але нам цього не видно. А потім «крісло» починає ще більше нахилятися вперед, доки він не опиняється практично підвішеним. Чоловічі руки відразу приймаються пурхати якимись панелями, невидимими з нашого ракурсу.

− До запуску джета готовий, − повідомляє він, навіть не повертаючи голови.

− Зрозумів. Починаю зворотний відлік, − рівним тоном відповідає Са-ард, зі свого боку щось швидко вводячи на голографічній панелі.

Навколо Шоа-дара спалахує все більше вогників. А поверх його зображення з'являється символ, який я, трохи напружившись, упізнаю, як цифру дев'ять їхньою мовою.

Через кілька секунд вона змінюється на вісім, потім через такий самий проміжок часу на сім... і з кожною я чомусь все більше починаю нервувати. Мене щось тривожить. Якесь дивне відчуття. Начебто за нами спостерігає хтось, як ми зараз спостерігаємо за Шоа-даром.

Я навіть крадькома обводжу кімнату управління уважним настороженим поглядом.

− Починаю відстикування, − доноситься до мене голос Шоа-дара. Може, тут теж якесь відеоспостереження ведеться? Якщо вдуматися, це цілком логічно. Але невже я стала б так сильно відчувати це?

Тим часом відлік закінчується, «одиничка» спалахує та гасне.

− М'якої посадки, брате, − вимовляє Са-ард, натискаючи на якусь голографічну кнопку.

І на тому зображенні, де видно весь корабель, я помічаю, як від його, корабельного тобто, черева від'єднується чорний краплеподібний і плескатий кораблик, значно менший за розміром. Судячи з усього, це і є той самий джет. Він спочатку зависає на кілька секунд, рухаючись плавно, наче сонна рибка, а потім раптом починає рухатися і стрімко несеться до поверхні планети, на орбіті якої ми зараз знаходимося.

− Запуск пройшов за планом. Рухаюся до першої точки вис-с-садки, − звучить нова доповідь Шоа-дара.

− Прийнято, − змій старший помахом руки переводить голограму нашого корабля та зображення з борту джету на другий план, а замість них підхоплює та наближає іншу картинку, розгортаючи повніше.

Це якась ущелина. Виглядає воно як величезна тріщина, що розділила пустельну рівнину. І синій вогник блимає десь там, у її глибині, наближаючись у міру того, як Са-ард збільшує та наближає зображення.

Ми ніби пірнаємо в цю імлу, поринаючи все нижче і нижче, поки не досягаємо дна, схожого на висохле річище повноводної підземної річки, що бере початок з глибоких надр. Я майже бачу це, майже відчуваю силу стрімкого потоку. І хоч убийте, не розумію, звідки надійшло це надто гостре та чітке відчуття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍