Тонке Драгт - Лист до короля

— Та це нічого, — тихо відповів Тіурі, силкуючись трохи підвестися, намагаючись здолати запаморочення. Юнак роззирнувся довкола. Схоже, битва завершилася. Двоє Червоних Вершників, що лежали неподалік, були мертві. Трохи далі нерухомо лежав ще хтось: він не був одягнений у червоне, проте й до сірого гурту не належав. Ілмар тримав за повіддя декількох стривожених коней. Більш нікого не було видно.

— Де решта? — спитав Тіурі.

— Переслідують Червоних Вершників. Вони втекли до лісу, — відповів Ристридин, швидко і вправно обстежуючи рану Тіурі. — Нічого страшного, — додав він, — постривай хвильку.

Ристридин розстебнув свою торбу й дістав полотно. Підійшов Ілмар з шоломом, повним води. Ристридин промив і перев’язав рану Тіурі.

— Ось так. Тепер добре було б відшукати затишну місцину, тут тобі незручно сидіти.

Не чекаючи відповіді, він підняв Тіурі на руки, ніби той був маленьким хлопчиком, всадовив його осторонь дороги так, щоби той міг спертися на скелю. Потім дав відпити декілька ковтків пряного вина, що мав із собою.

— Відпочинь трохи, скоро тобі стане ліпше.

Кінь Арданвен підбіг до Тіурі, нахилився й обнюхав його.

— Він врятував тобі життя, — сказав Ристридин. -Один із вершників накинувся на тебе з сокирою, та Арданвен кресонув його копитом. Онде лежить тепер, мертвий.

Тіурі погладив морду вірного коня.

— То що ж насправді трапилося? — запитав він. — Я не можу зрозуміти.

— Зненацька на тебе напали одразу двоє. Ти бився одночасно з двома, та їм на підмогу надходили інші. Ми не змогли дістатися до тебе вчасно, і якби не Ардан-вен, наша допомога могла б запізнитися. — Ристри-дин, притуливши руку до лоба, вдивлявся по той бік дороги. Почало сутеніти, а в лісі було й зовсім темно.

— Я залишу тебе ненадовго. Візьми мій ріг, у разі небезпеки — сурми.

Він, не гаючи часу, від’їхав, його помічник — за ним. Тіурі притулився до скелі і дивився на ріг, що лежав у нього на колінах. Хлопець був виснажений, рана пекла, та він був вдячний, що все завершилося добре.

Хоча. він ще не знав, що там з рештою гурту. Б’ються десь із Червоними Вершниками? Тіурі озирнувся. Дивитися на мертвих було неприємно, і юнак відвів погляд на ліс. Та розгледіти нічого не міг. Він дістав листа, оглянув його, але, зачувши кроки, знову сховав.

Це були Ристридин та Ілмар.

— Ми перевіряли, чи не ховається ще хто серед скель, та не знайшли ані душі, — мовив Ристридин і повернувся до Ілмара. — А тепер подбаємо про мертвих. Ми можемо поховати їх подалі або як слід засипати камінням.

— Вам допомогти? — запропонував Тіурі.

— Не треба. Сиди спокійно. Ти вже достатньо потрудився на сьогодні. Постривай, підстелю тобі ковдру — спробуй заснути.

Вони обережно влаштували Тіурі, укутали його двома ковдрами, а замість подушки підсунули під голову сідло. Проте заснути хлопець не міг — занадто вже був збентежений. Згодом підійшов Ристридин і сів поруч, а Ілмар збирав хмиз для вогнища. Стало зовсім темно.

— Хіба ви не повинні слідувати за іншими? — запитав Тіурі. — Здається, вершників було багато.

— Не більше двадцяти. І п’ятьох ми вбили. Я залишуся, тобі загрожує найбільша небезпека. Ти мав рацію, коли говорив, що Червоні Вершники полюють на тебе, тож самі вийдуть на нас. Наразі вони розбіглися, але краще не залишати тебе самого.

— Дякую, — мовив тихо Тіурі. — А решта... чи достатньо в них сил, щоб впоратися з вершниками?

— Звісно, — Ристридин посміхнувся. — Вони ще й не в таких бувальцях бували. Питання лише в тім, чи варто їх наздоганяти. Коли вершники побачили, що до тебе їм не дістатися, вони кинулися навтьоки, наче зайці.

— Усе сталося так швидко, — сказав Тіурі, — хтось стрибнув на мене, я так і не втямив узагалі, що сталося.

— Частина з них — ті, що сиділи в лісі й кричали -мали відвернути нашу увагу. Спершу їм це вдалося. І дехто з наших встиг перебратися через річку, а тим часом решта зіскочили зі скель і навалилися на тебе. Вони намагалися затримати нас, щоб ми не змогли прийти тобі на допомогу. А коли їм це не вдалося, кинулися через річку до лісу. Цікаво, як вони дізналися, що саме ти і є той, кого вони шукають?

— Арданвен, — пробурмотів Тіурі.

— Бо під тобою був кінь лицаря Едвінема? Може, й так.

— Він привернув увагу Леора, той весь час ним захоплювався. Думаю, що він якось і попередив вершників.

— Можливо, — погодився Ристридин. — У них є свої шпигуни. — Він підвівся: — Маємо набратися терпіння і зачекати, а тим часом можемо попоїсти.

Минуло більше години, коли нарешті почулися голоси й тупіт копит, сповіщаючи про наближення решти. Тіурі було задрімав, але, зачувши гомін, прокинувся. Юнак швидко порахував вершників. Їх було дев’ятеро, і вони везли з собою ще когось зі зв’язаними за спиною руками. Ристридин пішов їм назустріч.

— Що у вас? — тривожно спитав він.

— Шістьох на смерть, одного взяли в полон, — Бенду зістрибнув з коня і кинув повід Ілмару. — Решта втекли. Він підійшов до Тіурі.

— Що з ним? — спитав грубо.

— Проштрикнули м’язи, але кістка ціла, нічого серйозного, — відповів Ристридин.

— Ну що ж, одужуй, — побажав Бенду. — Я побоювався гіршого. Ці вершники й справді полювали на тебе. Добре, що ти їхав не сам.

У його грубому голосі вчувалися тепер зовсім інші нотки. «Нарешті лицар Бенду переконався, що мені можна довіряти», — подумав Тіурі.

— Як ви всі? Гаразд? — спитав Ристридин.

— Та все в порядку! — відповів Бенду. — Арвата шкрябонули по лобі, а зброєносець Евейна забив руку. Нічого серйозного, дрібниці.

Ристридин глянув на полоненого. Це був приземкуватий жилавий чолов’яга з дикуватим обличчям, сповненим люті. Його одяг не був червоним, поверх подертого лахміття була начеплена сіра кольчуга.

— Цей теж з їхньої банди? — спитав він.

— Так. Там були не лише Червоні Вершники. Я бачив двох у чорних обладунках, як у воїнів Евіллану. Одного з них убито. І ще декілька покидьків, як оцей. Краще було б, звісно, захопити Червоного Вершника, аби допитати. Цей харцизяка стверджує, що нічого не знає.

— Треба буде допитати його ще раз.

Вони швидко впоралися з усіма справами: розсідлали й обтерли