Джеймс Хедлі Чейз - Труна з Гонконгу

І голос, схожий на голос головного інспектора МакКарті, відповів:

— Саме так, він англієць.

А проте худий брудний тип, котрий сказав, що він і є Френк Беллінґ, говорив із сильним американським акцентом. Чи можливо, аби в англійця був такий акцент? Я так не вважаю.

Раптовий гострий біль у моїй голові перервав ці думки, і я почув свій стогін.

— Гаразд... гаразд, — сказав я вголос. — Ти не так аж сильно поранений. Тебе просто вдарили по голові. Такого варто сподіватись у твоїй роботі. Пощастило, що живий.

Я розплющив очі, але бачити нічого не міг. Було темно, як у тунелі, але знайомий запах підказав мені, що я і далі у кімнаті, де Вонґ ударив мене по голові. Я повільно сів, морщачись од ще сильнішого болю, і легенько торкнувся ґулі на голові. Просидів так кілька хвилин, а тоді із зусиллям підвівся на ноги. Двері мали би бути позаду мене ліворуч. Я навпомацки рушив до них, знайшов дверну ручку й відчинив двері, а тоді примружився від слабкого світла на сходовому майданчику. Я стояв у дверному прорізі, прислухаючись, та чув лише слабкий гомін голосів на алеї внизу. Поглянув на годинник. Уже було п'ять хвилин на першу ночі. Отже, я лежав непритомний десь близько півгодини... доволі довго, аби Беллінґ та Вонґ утекли достатньо далеко.

Єдиною моєю думкою зараз було вибратися з цієї смердючої діри.

Я пішов у бік сходів і почув, що хтось підіймається ними вгору. Ковзнув рукою за полу піджака: кобура і далі була там, але вже порожня.

Промінь потужного електричного ліхтарика вдарив мені в обличчя.

— Що це ви тут робите? — запитав знайомий шотландський голос.

— Відвідую нетрі, — сказав я і розслабився. — А ви?

Сержант Геміш, слідом за яким ішов китаєць у формі поліцейського офіцера, піднявся сходами.

— Вас запримітили, коли ви заходили сюди, — мовив він. — Я подумав, що краще прийти подивитися, що ви тут робите.

— Ви трохи спізнились. Я вів тут розмову в одні ворота з вашим приятелем Френком Беллінґом.

— Справді? — він здивовано поглянув на мене. — І де ж він?

— Дременув, — пальцем я торкнувся ґулі у себе на потилиці. — Його приятель-китаєць ударив мене, перш ніж ми встигли повідати один одному свої таємниці.

Сержант поворухнув своїм ліхтарем так, аби під променем світла побачити мою потилицю, а тоді свиснув.

— Що ж, ви самі на це напросилися, прийшовши сюди. Це найзлочинніше місце Гонконгу.

— Ви могли б не світити цим чортовим ліхтарем мені в очі? У мене і так голова болить, — прогарчав я до нього.

Він пройшов повз мене у кімнату й обвів її променем від ліхтарика, а тоді вийшов.

— Головний інспектор захоче поговорити з вами. Ходімо.

— Він також захоче поговорити з китаянкою на ім'я Му Гайтон, — сказав я і продиктував її адресу. — Вам би краще піти за нею, бо вона може дременути.

— А до чого тут вона?

— Це вона привела мене до Беллінґа. Поспішіть, друже. Ви можете її втратити.

Він сказав щось по-кантонізьки поліцейському, і той одразу ж погупав сходами вниз.

— Ходімо, — мовив сержант, і ми вийшли услід поліцейському на темну смердючу алею.

Через півгодини я був знову на острові й сидів у кабінеті головного інспектора. Мабуть, його підняли з ліжка, і він виглядав не надто вдоволеним. Перед нами стояли горнятка з міцним чаєм. Моя голова і далі боліла, та чай допоміг.

Сержант Геміш сперся на стіну, жуючи зубочистку, очі поліцейського безтямно дивились у мій бік. МакКарті смоктав порожню люльку, слухаючи мою історію.

Я не розповів йому про поїздку в Сілвермайн. Відчував: якщо розкажу це, він може вороже налаштуватися проти мене. Натомість розповів йому, як я хотів поговорити з Му Гайтон, як розшукав її через мадам у барі Ваньчаю і як бачив її здивування й шок, коли повідомив, що Джоан — мертва.

— У мене виникла думка, що вона може захотіти передати комусь цю новину, — продовжив я, — тож зачекав на протилежному боці дороги й рушив за нею у відгороджене стіною місто.

Я розповів їм, як раптом з'явився Вонґ, що сказав Беллінґ та як Вонґ приглушив мене ударом.

Після тривалої паузи МакКарті підсумував:

— Що ж, ви самі на це напросилися. Спочатку вам треба було прийти до мене.

Я пропустив це мимо вух.

Кілька хвилин головний інспектор сидів, обмірковуючи те, що я йому повідомив, і перш ніж він устиг сказати, що ж надумав, задзвонив телефон. МакКарті підняв слухавку, послухав, а тоді сказав:

— Гаразд, продовжуйте стеження, вона мені потрібна, — і поклав слухавку. — Му Гайтон не повернулась у свою квартиру, — повідомив він. — Один поліцейський стежить за домом, а ще кілька — розшукують її.

Я й не сподівався, що Му буде там, чекаючи, поки вони прийдуть і заберуть її Я лиш хотів знати, чи не знайдуть її зрештою в гавані, як знайшли Лейлу.

— У вас є фотографія Френка Беллінґа? — запитав я головного інспектора. — Я тут подумав, що, можливо, то був і не Беллінґ, адже говорив з американським акцентом.

МакКарті відчинив шухляду столу й витягнув папку, товщина якої засвідчувала, що він значно більше цікавився Беллінґом, аніж розповідав про це. Інспектор розгорнув папку і вийняв глянцеву фотографію розміром 12,1x16,5 см, яку кинув через стіл, так що вона опинилася просто переді мною.

Я поглянув на фотографію й відчув, як моїм хребтом поповзло вгору якесь дивне відчуття жаху. Це була та сама фотографія, яку дала мені Джанет Вест: суворе бандитське обличчя, котре, за її словами, належало Германові Джефферсону.

— Ви впевнені, що це Беллінґ? — запитав я.

МакКарті безтямно витріщився на мене.

— То поліцейський знімок. Ми розповсюдили безліч із них газетним бюро і газетам, коли намагалися зловити його. Так... це Френк Беллінґ.

— Це не той чоловік, із котрим я розмовляв... не той, який назвався Френком Беллінґом.

МакКарті надпив трохи чаю, а тоді почав набивати люльку. Судячи з виразу його очей, я починав йому не подобатися.

— Тоді з ким же ви розмовляли?

— Ви коли-небудь зустрічалися з Германом Джефферсоном?

— Так... а що?

— У вас є його фотографія?

— Ні... він був громадянином Америки. Чому в мене мала би бути його фотографія?

— А