Джеймс Хедлі Чейз - Труна з Гонконгу

дверей, поштовхом відчинила їх й увійшла в будинок. Я з хвилину почекав, усвідомлюючи, що за мною спостерігають кілька китайців, котрі сиділи навпочіпки або сперлися на стіни алеї, обличчя у них були кольору грибів, а зіниці очей — як вістря шпильки. Не впевнений, що вони взагалі мене бачили, та від їхніх нерухомих поглядів я здригався.

Я відчинив двері. Переді мною був стрімкий вузький марш не встелених килимом сходів. Увійшовши всередину, я зачинив двері. Прислухався. Звідкись згори долинав жіночий голос. Я послабив пістолет у кобурі, а тоді тихенько піднявся на сходовий майданчик. Одразу навпроти мене були двері. Справа — ще одні двері.

Зупинившись, я прислухався, і почув, як чоловік сказав:

— Послухай ти, жовта суко... якщо ти брешеш мені, то швидко пошкодуєш! — акцент був американський, а тон — злісний.

— Саме це він мені сказав! — настирливо говорила Му Гайтон. — Він сказав, що її вбили через кілька годин після приїзду в Пасадєна-сіті!

Зненацька лагідний голос позаду мене сказав:

— Ані руш, містере Раян. Жодного руху руками, якщо ваша ласка, — знайомий голос із сильним китайським акцентом, якого я не міг пригадати. Я не рухався, бо, незважаючи на ввічливий тон, погрожували по-справжньому. — Будь ласка, відчиніть двері й увійдіть усередину. У мене в руці револьвер.

Я зробив крок уперед, повернув дверну ручку й легенько штовхнув двері. Вони широко розчинилися.

Кімната виявилася «голою». Підлогу не вкривав килим. Там були широка дерев'яна лава, що служила ліжком, і дерев'яний підголівник замість подушки. На перекинутій коробці для пакування стояли присмалений металевий чайник, чайничок для заварки і кілька малих брудних горняток для чаю. На стіні висів на гачку брудний рушник для рук, а нижче нього стояли таз та величезний глек для води.

Двоє, які сиділи навпочіпки на підлозі, повернулися, щоб поглянути на мене. Однією з них була Му Гайтон. Іншою особою виявився вузькоплечий чоловік із худим обличчям, одягнутий у брудний чорний китайський костюм та мішкувату чорну кепку, натягнуту на обличчя.

На якусь мить він здався мені китайцем, та, поглянувши ближче, я зрозумів, що він був європейцем.

Му Гайтон закричала від переляку. Чоловік махнув рукою, і тильним боком долоні зацідив їй в обличчя, від удару вона незграбно впала біля моїх ніг.

— Дурна суко! — прогарчав чоловік, підводячись. — Ти привела його прямо сюди! Іди геть!

— Проходьте далі, будь ласка, — сказав голос позаду мене, і я отримав легенького стусана у спину.

Дівчина, схлипуючи, підвелася. Вона зиркнула на мене, а за мить я почув, як вона потупотіла сходами вниз.

Я увійшов у кімнату. Чоловік пильно дивився на мене, у його очах був злісний холодний блиск.

Ризикнувши, я зиркнув через плече. Вонґ Гопго, гід, який розмовляє англійською, вибачливо всміхався до мене. У правій руці він тримав револьвер сорок п'ятого калібру, приставлений до мого хребта. Китаєць зачинив двері й сперся на них спиною.

Я почав оглядати чоловіка переді мною. Він виглядав голодним і хворим, був брудний та небритий, і я відчував його неприємний запах.

— Перевір, чи у нього нема зброї, — сказав чоловік.

Вонґ сильніше притиснув свій револьвер. Лівою рукою він поплескав по мені з усіх боків, знайшов пістолет і забрав його. Після цього відійшов убік.

Я вирішив, що цей чоловік переді мною не хто інший, як Френк Беллінґ. Якщо ж це не він, то ніщо інше не має жодного сенсу.

— Ви Беллінґ? — запитав я. — Я вас шукав.

— Добре, от ви мене й знайшли, — сказав чоловік. — Та це не принесе вам до дідька нічого доброго.

Я поглянув на Вонґа, котрий продовжував вибачливо всміхатися до мене.

— Я потрапив до вас на гачок, — із жалем сказав я йому. — Ви чекали в аеропорту, щоб підвезти мене. Як же це було легковажно з мого боку. Хто повідомив вам про мій приїзд?

Вонґ захихотів.

— Ми легко дізнаємося про таке, — відказав він. — Вам не слід було бути таким допитливим, містере Раян. І точно не варто було приїжджати сюди.

— Що ж, але я тут, — відповів я. — І нічого не можу вдіяти з тим, що я такий допитливий... це моя робота — бути допитливим.

— Чого ви хочете? — вимогливо запитав Беллінґ.

— Я намагаюся дізнатися, чому було вбито Джоан Джефферсон. Згідно із задумом, я мав почати звідси, а тоді вже рухатися назад.

Його очі по-вовчому заблищали на худому блідому обличчі.

— То це правда... вона дійсно мертва?

— Так... вона мертва.

Чоловік зняв мішкувату кепку й відкинув її вбік. Його волосся кольору піску вже давно треба було підстригти. Брудними пальцями він провів по ньому, а його рот перетворився на тонку лінію.

— Що з нею трапилося? — запитав Беллінґ. — Ну ж бо... надайте мені факти.

Я розповів йому про загадкового Джона Гардвіка та його телефонний дзвінок, про те, як мене обманом змусили залишити свою контору і як я знайшов її мертвою, повернувшись. А ще сказав, що старий Джефферсон найняв мене, аби я знайшов її вбивцю.

— Він сказав, що його син хотів би знайти того, хто її вбив. Він відчував: це найменше, що він може зробити, аби вчинити так, як повівся б його син.

— А що робить поліція? Вони не можуть його знайти? — запитав Беллінґ.

— Вони нічого не знайшли. Мені теж не вдалося нічого з'ясувати. Ось чому я шукав вас.

— Із чого ви в дідька взяли, що я зможу вам допомогти? — вимогливо запитав він, пильно дивлячись на мене. Його худим блідим обличчям стікав піт. Беллінґ виглядав наляканим і злим.

— Ви могли б розказати мені дещо про Джефферсона, — сказав я. — Чи був він втягнутий у цю організацію з контрабанди наркотиків, до якої ви належите?

— Я нічого не знаю про Джефферсона! Тримайтеся подалі від усього цього! А тепер забирайтеся! Джефферсон мертвий, то нехай він таким і залишиться. Ну ж бо, забирайтеся геть!

Мені треба було більше насторожитися, та я цього не зробив, а тому постраждав. Помітив лиш, як Беллінґ поглянув повз мене на Вонґа. Я повернувся. Вонґ дулом револьвера вдарив мене у живіт. Коли я від болю сіпнувся вперед, він грюкнув мене руків'ям по маківці.

З

Я почув, як тихо запитую:

— Френк Беллінґ —