Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

— Звісно, Учитель… — почав, було, колишній Фрозо.

— Учитель не крав, — сказав отець Бравн.

— Нічого не розумію! — вигукнув детектив. — За вікном стояв тільки він, а рука з’явилася звідти.

— Рука з’явилася звідти, але злодій був у кімнаті, — сказав отець Бравн.

— Знову якась містика! — став нарікати детектив. — Ні, так діло не піде. Я людина проста. Скажіть мені прямо: якщо з рубіном було все гаразд…

— Я знав, що не все гаразд, — сказав отець Бравн, — коли ще й не чув про рубін.

Він помовчав трохи і неквапом продовжив:

— Вам скажуть, що теорії неважливі, що логіка і філософія не пов’язані з життям. Не вірте. Розум — від Бога, і далеко не байдуже, чи розумне те, що відбувається. Якщо воно безрозсудне, щось не так. Згадайте ту суперечку. Які там висувалися теорії? Хардкасл, як повелося, дещо зарозуміло назвав по-вченому філософські загадки. Хантер вважав, що все — суцільний обман і поривався це довести.

Леді Маунтіґл сказала, що він для того й приїхав, аби зустрітися з цим Учителем. Приїжджає він рідко, з Маунтіґлом не ладнає, але, коли він почув, що буде індус, то поспішив сюди. Прекрасно. Проте в намет пішов Хардкасл, а не він. Він сказав, що терпіти не може цих нісенітниць, хоч у нього вистачило терпіння на те, щоб заради них приїхати. Щось не клеїться. Як ви пам’ятаєте, він сказав «ворожити», а наша хазяйка пояснила йому, що це хіромантія.

— Гадаєте, то була відмовка? — запитав розгублений співрозмовник.

— Спочатку так думав, — відповів священик, — але тепер я знаю, що це і є істинна причина. Він не міг піти до хіроманта, тому що…

— Так-так?.. — з нетерпіння перервав його детектив.

— Тому що не хотів зняти рукавичку, — сказав отець Бравн.

— Рукавичку? — перепитав той.

— Якби він її зняв, — умиротворено сказав священик, — усі б побачили, що у нього рука пофарбована. Так, звичайно, він приїхав через індуса. І добре приготувався.

— Ви хочете сказати, — вигукнув детектив, — що це була його рука? Так він стояв по цей бік!

— Підіть туди і самі спробуйте, ви побачите, що це легко, — сказав священик. — Він нахилився в дворик, зірвав рукавичку, висунув руку із-за колони, іншою рукою схопив індуса і закричав. Я відразу помітив, що він тримає жертву однією рукою, тоді як кожна нормальна людина тримала б двома. Другою він поклав камінь у кишеню.

Настала мовчанка; потім детектив повільно заговорив:

— А все ж залишається ще одна загадка. Чому старий чаклун так дивно поводився? Якщо він не крав, то якого біса не сказав про це прямо?! Чому не обурювався, коли його звинувачували й обшукували? Чому він сидів та посміхався, а говорив лише натяками?

— Ось! — дзвінко вигукнув священик. — Нарешті ми дійшли до суті! Вони ніяк не хочуть зрозуміти одного. Леді Маунтігл говорить, що всі релігії однакові. Та де там! Вони бувають такими різними, що найкраща людина однієї віри й оком не моргне у певній ситуації, тоді як це може глибоко зачепити людину іншої віри. Я сказав, що не є прихильником духовної сили, тому що вони наголошують силу, а не духовність. Не думаю, щоб цей Учитель украв камінь, радше — ні, навіщо це йому? У нього є інші спокуси, наприклад — украсти диво, яке належить йому не більше, ніж «Багряний місяць». Цій спокусі, цій звабі він і піддався. А питання про те, чий це камінь, йому і в голову не прийшло. Він не думав: «Чи можна вкрасти?»; він думав: «Чи досить я сильний, щоб перенести рубін на край світу?». Це я і маю на увазі, коли кажу, що релігії дуже різні. Гордість індуса — духовна сила. Однак те, що він називає духовним, зовсім не збігається з тим, що ми звемо праведним. Це радше означає «той, що не відноситься до плоті» або «той, що править матерією», словом — стосується не до моральности, а до єства, до панування над стихіями. Ну, а ми — не такі, навіть якщо ми не кращі, навіть якщо ми набагато гірші. Ми — якнайменше — нащадки християн і народилися під готичними склепіннями, хоч скільки прикрашали б їх східною чортівщиною. Ми іншого соромимося та іншим гордимося. Кожен з нас злякався б, що його запідозрять в злодійстві; а він — злякався, що не запідозрять. Коли ми втікали від злочину, як від змії, він приманював його, як заклинач. Але ми не розводимо змій! Ця перевірка відразу ставить усе на місце. Можна захоплюватися таємничою мудрістю, носити чалму і довгий одяг, чекати вістки від махатм, але варто камінчику пропасти з вашого будинку, варто підозрі лягти на ваших друзів — і виявиться, що ви просто англійський джентльмен. Той, хто скоїв злочин, приховав його, тому що він теж англійський джентльмен. Ні, краще: він — християнський злодій. Я вірю і сподіваюся, що можна назвати його злодієм, який розкаявся, добромисним розбійником.

— Якщо послухати вас, — засміявся детектив, — то християнський злодій і язичницький шахрай безнадійні антиподи.

— Будьмо милосердні і до одного, і до другого, — сказав отець Бравн. — Англійські джентльмени крали й раніше, і закон покривав їх. Захід теж уміє затуманити злочин значущими словесами. Інші камені змінили власників — дорогоцінні камені, різьблені, як камея, і яскраві, як квітка.

Детектив дивився на нього, і священик вказав на могильний камінь абатства,[19] що темнів у небі.

— Це дуже великий камінь, — сказав священик. — Він залишився у злодіїв.

Останній плакальник Марни

Блискавка осяяла ліс і кожен сірий зморщений листочок на похнюплених деревах став чітким, немов тонкий малюнок або гравюра на сріблі. Підлягаючи цікавому закону, завдяки якому ми бачимо в одну мить мільйони дрібниць, чітким стало все — від неприбраних, але мальовничих залишків пікніка на скатертині під широким деревом до білої звивистої дороги, де стояло біле авто. Смутний будинок з чотирма вежами, схожий на замок, а в цей сірий вечір — безформний, немов хмара, несподівано виник зблизька, показуючи свої зубчасті круті дахи й осяяні світлом сліпі вікна. Цього разу і справді це було схоже на притчу, бо для деяких з присутніх він виринув з глибин пам’яти на авансцену дійсности.

Срібне сяяння освітило на мить і чоловіка, нерухомого, немов вежа. Чоловік цей був високий і стояв віддалік, на пагорбі, тоді як його супутники сиділи на траві, біля скатертини, збираючи в кошик посуд і їжу. Срібна застібка його театрального плаща блимнула зіркою у світлі блискавки, а біляве в’юнке волосся стало майже золотим. Металом відливало й