Джордж Орвелл - У злиднях Парижа і Лондона

чортові женські монастирі — який тіки в них чай... Він продовжував говорити так увесь день, майже без упину.

Його неосвіченість була безмірною і вражаючою. Якось він запитав мене, наприклад, чи Наполеон жив до Христа, чи після. Іншого разу, коли я розглядав вітрину книгарні, він дуже розхвилювався, бо одна з книжок називалася «Про наслідування Христу[199]». Йому це здалося блюзнірством. «Якого біса вони хочуть наслідувати Йому?» — запитав він сердито. Читати він умів, але відчував до книжок таку собі ненависть. По дорозі з Ромтона до Едб'юрі я зайшов до громадської бібліотеки, й хоча Падді не хотів читати, я запропонував йому бодай дати спочинок ногам. Але він вирішив почекати на тротуарі. «Нє, — відповів він, — мене верне від вигляду тої чортової писанини».

Як і більшість волоцюг, він був схиблений на сірниках. Коли я його зустрів, у нього була ціла коробка, але я жодного разу не бачив, щоб Падді використав хоч один, і постійно дорікав мені за марнотратство, коли я використовував свій. Сам він прикурював у перехожих, й іноді радше півгодини не курив, ніж марнував сірника.

Жаль до себе був головною рисою його характеру. Його ні на мить не полишала думка про те, як йому не поталанило. Без жодних видимих причин він уривав тривалу мовчанку вигуком: «А одежа бачив яка дорога стала?» або «Той чай у цвяху не чай, а моча», неначе більше не було про що подумати. Була в нього й ница, повзуча ненависть до кожного, кому поталанило більше, — не до багатих, бо вони були поза його соціальним горизонтом, а до людей, що мали роботу. Він жадав роботи, як митець жадає слави. Якщо він бачив старого чоловіка за роботою, то гірко зауважував: «Бачиш, дєд забирає роботу в молодих і здорових». Або ж, якщо це був якийсь хлопчик, то «Ось такі молоді чортенята відбирають у нас хліб». Усі іноземці для нього були «бісовими даго[200]», оскільки в його уяві саме на іноземцях лежала відповідальність за безробіття.

Він дивився на жінок із сумішшю жадання й ненависті. Молоді вродливі жінки були надто недосяжними, щоб навіть думати про них, але в нього слина котилася від вигляду повій. Коли повз проходила пара підстаркуватих істот з підмальованими яскраво-червоними губами, бліде обличчя Падді рожевіло, він озирався й голодно на них витріщався. «Простітутки!» — бурмотів він, неначе хлопчак біля вітрини кондитерської. Якось він сказав мені, що вже два роки не мав справи з жінками — тобто відколи втратив роботу, — й уже забув, що задивлятися можна не лише на повій. Він був пересічним волоцюгою — упослідженим, заздрісним, подібним на шакала типом.

Попри все, Падді був хорошим хлопцем, від природи щедрим і спроможним розділити останню скоринку хліба з другом. Ба більше, він не раз і справді ділився зі мною своїм останнім шматком. Мабуть, він міг би працювати, якби повноцінно поїв кілька місяців, але два роки на хлібові й маргарині безнадійно його послабили. Він жив на цій огидній подобі їжі, доки його розум і тіло й самі не стали непевним матеріалом. Його мужність зруйнувало недоїдання, а не якась вроджена вада.

Розділ 29

Дорогою до Едб'юрі я сказав Падді, що маю приятеля, в якого точно зможу розжитися грішми, і запропонував рухатися прямо до Лондона, а не залишатися ще на ніч у цвяху. Але Падді давно не був у цвяху Едб'юрі, тож, як справжній волоцюга, не міг змарнувати безкоштовний нічліг. До Лондона ми домовилися вирушити наступного ранку. Я мав лише півпенні, але в Падді було два шилінги, яких би вистачило на ліжко кожному й кілька чашок чаю.

Цвях Едб'юрі не дуже відрізнявся від ромтонського. Найгірше там було, що весь тютюн забрали біля воріт і попередили, що одразу ж виженуть, якщо зловлять когось з цигаркою. Згідно з «Актом про бурлакування[201]» волоцюгу можна притягти до відповідальності за куріння в цвяху — насправді, майже за будь-що, — але зазвичай керівництву закладу простіше не карати, а виставити порушника за двері. Роботи для нас не було, камери виявилися порівняно зручними. Ми спали по двоє, «один згори, інший внизу», — тобто один на дерев'яній полиці, а інший на підлозі, з солом'яними матрацами й достатньою кількістю ковдр, що були брудними, але без паразитів. Їжа була така ж, як і в Ромтоні, за тим винятком, що замість какао був чай. Можна було отримати також додатковий чай вранці, оскільки старший наглядач продавав його по півпенні за кухоль — нелегально, звичайно. Кожному на дорогу видали з собою по шматку хліба з сиром.

Коли ми дісталися до Лондона, залишалося згаяти ще вісім годин до того, як відкриються нічліжки. Дивовижно, як ти не помічаєш деяких речей. Я був у Лондоні незліченну кількість разів, і все ж до цього дня ніколи не помічав найгіршого в цьому місті — що ти маєш платити навіть за те, щоб присісти. У Парижі, якщо в тебе немає грошей і ти не можеш знайти лавки, то сідаєш на тротуар. Бозна-куди приведе тебе сидіння на тротуарі в Лондоні — мабуть, до в'язниці. До четвертої ми тинялися вже годин п'ять, і наші стопи горіли від твердого каміння. Ми були голодними, оскільки з'їли свій обід одразу за ворітьми цвяха, й у мене не лишилося тютюну. Падді було легше, бо він підбирав недопалки. Ми спробували зайти до двох церков, але там було зачинено. Тоді ми пішли до громадської бібліотеки, але там не залишилося вільних місць. Як останню надію Падді запропонував спробувати будинки Роутона[202]. За правилами вони не мали б пускати нас до сьомої, але можна було спробувати прослизнути. Ми підійшли до розкішних дверей (будинки Роутона справді розкішні) й дуже спокійно, намагаючись виглядати, як постійні пожильці, рушили всередину. За мить шлях нам заступив чоловік, що ліниво спочивав біля проходу, хлопака з гострим обличчям — очевидно якийсь місцевий уповноважений.

— Ви, шановні, спали тут минулої ночі?

— Ні.

— То *** геть.

Довелося піти й простояти ще дві години на розі вулиці. Це було неприємно, але навчило мене більше не послуговуватися виразом «як ледар на перехресті», тож якусь користь я все ж із цього отримав.

О шостій ми пішли до притулку Армії спасіння. Ми не могли забронювати місця до восьмої й не мали певності, що вони там ще будуть, але місцевий уповноважений, який називав