Джордж Орвелл - У злиднях Парижа і Лондона

щоб чистити картоплю на обід для жебраків, але це була суто формальність, щоб зайняти нас чимось, доки лікар прийде на огляд. Більшість волоцюг відверто байдикували. Лікар з'явився близько десятої, нам наказали повернутися до своїх камер, роздягнутися й чекати в коридорі.

Голі й змерзлі, ми вишикувалися в коридорі. Ви не можете уявити собі, наскільки занедбаними, занепалими істотами ми виглядали, стоячи в безжальному ранковому світлі. Вбрання волоцюги погане, але воно прикриває речі значно гірші. Щоб побачити, як насправді виглядає волоцюга, треба подивитися на нього голого. Плоскостопість, здуті животи, запалі груди, обвислі м'язи — всі можливі фізичні вади. Майже кожен недогодований, хтось очевидно хворий, двоє чоловіків у бандажах, а щодо старого, подібного на мумію створіння сімдесяти п'яти років, то взагалі дивуєшся, як він міг долати свої денні переходи. Дивлячись на неголені й пом'яті від безсонної ночі обличчя, можна було подумати, що всі ми оклигуємо від тижня пиятики.

Метою огляду було виявляти віспу, на всі інші хвороби ніхто не зважав. Молодий студент-медик з цигаркою в зубах швидко пройшовся вздовж шеренги, оглядаючи нас з ніг до голови, й не цікавився, здорова людина чи хвора. Коли мій сусід по камері роздягнувся, я побачив на його грудях червоний висип і, перебувши ніч за кілька дюймів від нього, запанікував, що підхоплю віспу. Втім, лікар оглянув висип і сказав, що це лише наслідки недоїдання.

Після огляду нам наказали одягнутися й перейти у двір, де наглядач зачитував список реєстрації, повертав нам речі, що залишалися в конторі, й роздавав талони на їжу. Талони були на шість пенсів і призначалися для використання в кав'ярнях на маршруті, який ми вказали вчора ввечері. Було цікаво дізнатися, що чимало волоцюг не вміли читати й змушені були звертатися по допомогу до мене та інших «вчених», щоб розшифрували талони.

Ворота відчинилися, й ми одразу розбіглися. Як солодко пахло повітря — навіть повітря провулків у нетрях — після смороду цвяха, задушливого смороду вбиральні! У мене з'явився напарник, з яким я потоваришував за чищенням картоплі. Це був ірландський волоцюга, якого звали Падді[198] Джакс, — меланхолійний блідий чоловік, що виглядав охайним і пристойним. Він збирався до цвяха в Едб'юрі й запропонував піти туди разом. Так ми й зробили, діставшись до місця о третій по обіді. Це був перехід завдовжки у дванадцять миль, але ми пройшли чотирнадцять, заблукавши в нетрях північного Лондона. Наші харчові талони були видані на кав'ярню в Ілфорді. Коли ми туди дісталися, дрібненька офіціантка, ще дитина, побачивши наші талони й зрозумівши, що ми волоцюги, зневажливо струснула головою й довго нас не обслуговувала. Зрештою вона хряпнула на стіл два «великі чаї» й чотири скибки хліба з намазкою — разом це вартувало лише вісім пенсів. Видавалося, що кав'ярні постійно ошукували волоцюг на два пенси на кожному талоні. Оскільки ж у тих були лише талони, а не гроші, то вони не могли ні сперечатися, ні піти до іншого закладу.

Розділ 28

Падді став моїм напарником на наступні два тижні, і оскільки він був першим волоцюгою, з яким я хоч трохи близько познайомився, то хочу розповісти про нього докладніше. Гадаю, він був типовим волоцюгою, яких в Англії десятки тисяч.

Він був достатньо високим, років тридцяти п'яти, зі світлим волоссям, що починало сивіти, й водянистими блакитними очима. У нього були гарні риси обличчя, але щоки запали й набули того сіруватого, землистого відтінку, який з'являється від дієти з хліба й маргарину. Він був убраний значно краще, ніж більшість волоцюг, у твідовий мисливський жакет і старі штани. Тасьму Падді, очевидно, вважав залишком пристойності, тож, коли вона розточувалася, не лінувався пришивати її назад. Загалом він уважно ставився до свого вигляду, носив бритву й зубну щітку, які ніколи не продавав, хоча вже давно збув і свої «папери», й кишеньковий ніж. Втім, навіть за сто ярдів у ньому можна було розпізнати волоцюгу. Щось було в його непевній ході й манері горбитися, випинаючи плечі вперед, щось по-справжньому жалюгідне. З того, як він ходить, ти інстинктивно відчуваєш, що він радше дасть себе вдарити, ніж ударить сам.

Падді виріс в Ірландії, відслужив два роки під час війни, а тоді працював на фабриці з полірування металу, втративши роботу два роки тому. Він жахливо соромився того, що став безпритульним, але навчився жити, як справжній волоцюга. Він безперервно оглядав тротуари, ніколи не пропускаючи недопалків чи навіть порожніх сигаретних пачок, папір з яких використовував для скрутки цигарок. На шляху до Едб'юрі він підібрав на тротуарі газетний пакунок, в якому були два дуже зашмульгані по краях бутерброди з бараниною, й наполіг, щоб розділити їх зі мною. Він ніколи не проходив повз автомати, не спробувавши смикнути за руків'я, оскільки, як він казав, іноді вони виходили з ладу й видавали пенні. Втім, йому бракувало сміливості на справжній злочин. Якось ми були на околицях Ромтона, й Падді помітив на порозі пляшку молока, очевидно помилково залишену там. Голодно на неї поглядаючи, він, втім, не зупинився.

— Боже! — вигукнув він. — Хороша їда пропадає. А хтось би міг її й стирити, га? Льогко стирити.

Я бачив, що він подумує «стирити» її власноруч. Він роззирнувся довкола. На тихій житловій вулиці нікого не було видно. Хворобливе понуре обличчя Падді набуло тужливого вигляду від жадання того молока. Зрештою він відвернувся, сумно сказавши:

— Хай стоїть, підем. Красти не годиться. Слава Богу, я ше ніколи нічо' не крав.

Доброчесним він був через страх, породжений голодом. Якби він хоча б два чи три рази добряче поїв, то насмілився б украсти молоко.

У нього було дві теми для розмови: сором і ганьба від того, що він став волоцюгою, і найкращі способи роздобути дармову їжу. Доки ми тинялися вулицями, він скімливим, сповненим жалю до себе голосом безперервно продовжував теревенити ірландською говіркою:

— Жити на вулиці — хуже нема, га? Серце болить ночувать у бісових цвяхах. Але що зробиш, га? Я мяса не їв вже місяця два, ботінки протер, і ***, Господи! Зайти б до цих чортових женських монастирів по дорозі на Ебд'юрі на чашку чая! Там дають хорошу чашку чая. Ох, і що б то чоловіку було без релігії? Мені наливали і при женських монастирях, і в баптистів, і в англікан, і багатьох других. Сам я католик. Якщо чесно, то не сповідався сімнадцять год, але вірю досі, знаєш. І