Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Я відштовхнув його, а він за рубанок від вугля.

– Стой, ідіот. Староста, неудобна, – гамували його пацани.

– Уб’ю шакала! – рвався до мене.

Наші застукали в двері.

І відповідь:

– Чаво стучіш?

– Карнача викличіть негайно. Тут знов розбій.

– Оп’ять 32-я буяніт? Прідьотся парочку «із’ять», – почулося на дворі, і двері з гуком розпахнулись.

– Таваріщ карнач! Вот вам результат покаянія: я хатєл парядок наводить, а меня за глотку давят…

– Где он мерзавец? Вихаді!

– Гражданін карнач, нє вєртє кулацкім ескулапам. Ето оні между сабой дєрутса і шум поднімают, – захищали босяки свого, бачучи, що знов достанеться.

– Тіше, масли! – стукнув карнач. – Вихаді, сукин син!

З кутка витягли буцматого, брудного й обдертого пацана.

– Балаваться захотел? Думаєш, что ето тебе в Одесє на Набережной? Бандіт… – і блиснув ручкою револьвера в потилицю. Босяк нахилився на підлогу, а карнач став місити його ногами.

– Заберіть його, гражданін карнач, бо тут щось вже вийде, – просили селяни з нижчих нар.

– Тяні сукінаво сина, – звелів карнач.

Босяка в одній порваній піджачині скинули на мороз, і більше його ніхто не бачив.

Цей випадок подіяв на всю босоту. Вони присіли. «Дуракі, – чути було серед них, – єслі действовать, так всем, пущай би после разбіралі, а не то – по-харошему». Хитріші з них змінили тактику, стали підлабужуватись до нас, осуджували «хуліганів», трусливіші притихли. Весь день пройшов без скандалів, і ніч перебули спокійно.

Третього дня мали стоянку. Була, здається, матушка-Москва.

Давно добивались дати нам змогу чогось купити. Тут, нарешті, дозволили: наказали старостам зібрати гроші, й групами водили старостів у містечко. Щастям було на світ глянути, пройтися після трьохденної темряви в сліпім вагоні. Свіже зимове повітря обдавало ароматом. Хотілося, щоб те містечко було хоч на край світа. Забували, що кругом нас 8 насторожених багнетів.

На жаль, дорога недалека. Зараз за залізничим двірцем починався рядок ріденьких хаток, а край них кілька рундучків. Нас підводили до них по два. А купувати не було чого. Перших дві парі ще випросили як «заключонние» по кілька пачок цигарок та по коробці монпасье (цукорків), а заднім, крім сірників, нічого не дісталось.

Кінчилася купівля. Нас поставили серед вулиці, залишили з нами трьох «конвоїрів», а останні пішли на рундуках чогось для себе пошукати. Навколо громадились люди-москалі.

– Откентєлєва канвой?[51] Украінци, украінци, – загомоніла маса.

– Єта калєктівізація едят!

– Нєщастниє єті хахли. У нас, гляді, давно спакойно, а іх толкут безпряривно.

– Вечна у ніх загавори, контрревалюціі, бандітізми, сепаратізми…

– Разайдісь, народ, – намагався розганяти людей «конвоїр», – разайдісь, чаво нє відивалі?

– Тебя дурака етакаво.

– Прахаді, прахаді, нєчаво умнічать, нє то дагаварішся…

– Балбєс ти етакой. Протів каво ти штик (багнет) наставляєш?

– Что разагітіровалса? Кто ти такой, твой дакумент, – причепився «конвоїр» до одного.

– Нє вочень та. Прівиклі на іспуг брать. Давольна. Пора і нам рот разінуть. Ви уж больна разабралі, правітєлі галапузиє.

– Бубенцов. Паді старшево пазаві. Закроем плевательніцу (рота) етаму буржуйскому агітатору. Уж больна разашолся.

А люди сходились, обступали нас, розпитували. Співчували нам від щирої душі, давали цигарок, дехто грошей. «Конвоїри» кричали, штурхали-намагались нарід розігнати, але нічого не помагало.

Мій сусід – староста з вагону № 30, молодий ще селянин, торкнув мене. Я догадався, в чім річ, але не відважувався: боявся за невдалий кінець. Він ще раз моргнув мені, витягнув цигарку й звернувся до людей:

– Даєте огонька, дядюшка.

Ще дядюшки не розібрали, до кого саме, як він широким кроком ступив до першого, крутнувся в бік і шмигнув у натовп.

– Стой, стой… Дяржі арестанта. Вот, вот он… дяржі… – Сюркнув пронизливий свисток і полупотіло по риплячому снігу.

Пах, пах – прорізалось в сріблистій тиші два вогких постріли. Люди насторожились, видимо, занепокоєні про вдалий кінець відважної спроби. Прибігло два засапаних «конвоїри».

– Адін? Куда пабєг? Сукін син… Лажісь, мерзавци, – захапався старший. – Адін бегі за нім, другой саабщі карначу, а я в міліцію. Вот хахол праклятой. Разайдісь, публіка – стрелять буду.

Публика відступила, але розходитись не думала. Кожного кортіло знати – чим кінчиться. «Убєгіт – жів будет, подстрелють, паймають – пагіб. За пабєг у ніх па галовкє не гладять», – казали.

Прибігло ще п’ять конвоїрів з команди. Почалися пошуки. З годину лежали ми серед дороги на снігу та надаремно: збігцеві пощастило. Настиглий вечір сховав його в морочних таємницях. «Конвоїри» люті провадили нас до вагонів.

Про втечу заговорив весь ешелон. Команда стала грізніше поводитись. Другого дня під час стоянки зарядили обшук. У нас пильно приглядалися по стінах. І не даремно. У босяцькій стороні виявили перепилений один бік поперечної дошки. Залишалось це саме зробити з другого боку – і всі «козаки» за п’ять хвилин були б «на свободі».

– Ах, ви ж, блоти окаянниє! – скрикнув уражений карнач. – Конвой, шомполов сюда! У каво нож ілі піла – викладивай, ібо сейчас лажу на месте.

Напружена мовчанка.

– Староста, хто пілял?! – настукотів карнач на мене.

– За свою половину ручусь, а за тих не відповідаю.

– Гражданін карнач! – відвертав грозу один з хоробріших босяків. – Чтоб я слабоди не дождал, что із нас ніхто нє рєзал; под стєнкой всьо время лежал тот пацан, котораво забралі.

Заява збила рішучість карнача. Обшарили щонайменшу щілину, роздягали нас догола, оглядали до рубця – нічого не знайшли. На ніч поставили у вагоні варту.

Це нам на руку, бо спокійна ніч була запевнена. Спали й босяки. Зате вдень творили справжню содому й гомору: невгавали погані босяцькі співи, борікання, бились до крови за шмат хліба, цигарку видирали з рук; не вкусиш сам, як вже обсяде десятеро ласих очей і «дядя, как би на счот хлібозаготовлі» (поїсти), не потягнеш сам, як десять рук простягають – «дядя, сорок» (докурити), не даси – видеруть, дасиш двом – напитаєш біду від третього; вкриє, як не штовханом, то «трьохетажною» лайкою і в Бога, і в вєру, і в Хріста, і мать, і всю небесную канцелярію. В кишені руку держи весь час, бо заворонився – нема в ній цигарок, хусточки, гаманця, чи будь чого. А поведінка, мова: і ряшку расхряпаю, і глотку перегризу, і глаза викалю, і крокоділи, і лєшіє, і босярва, – словом, своєрідний босяцький лексикон. Навіть імена в них незвичайні: Єврей Фьодорович, Барахольщік, Задрочений, Бузурлига, Керлікоша, Колотуп. Збиткуватись над людиною – їм найбільша втіха. Погасять вночі світло й надушать священика, щоб віддав «монету», розріжуть дядькові холяву, бо там «спрятана казна кулацкая», пропалять горячим вуглем одежу, щоб до тіла припекло, кинуть вуглем комусь з нашого боку межи очі, пороздягаються всі догола й палять пічку до білого, щоб «попарити кулачков». Один рябий пацанюга, що весь час голий лежав на нарах, закликав товаришів.

– Нудно, братішкі, без занятія. Дайош, зарєжєм пару товстошкурих. Єй-богу, – і вже брався шпигати дядька кусякою заліза. Якраз відчинилися двері, й «розвагу» пацанові перебили.

Подали плотичок. Ще в руках «конвоїра» в дверях відро спорожніло. Босяки дерлись за гнилі, червиві плотички і жерли зі смаком, наче шоколяду. Здавалося, подай їм стерво здохлої собаки – розхапають, «зшамають» (з’їдять),